Баратівський старостинський округ
Баратівський старостинський округ
Баклан Віталій Юрійович
(18.03.1999 – 18.07.2023 )
«Баракуда»
Баклан Віталій Юрійович народився 18 березня 1999 року в селі Антонівка Миколаївської області. Закінчив 9 класів Баратівської школи. З дитинства був дуже активним хлопчиком, любив малювати та грати у футбол. Дуже любив котів та собак, завжди приносив безхатьків до дому. Під час навчання у школі брав участі у конкурсах по малюванню та займав призові місця. Після закінчення школи (2014 р.) вступив до Новобузького коледжу МНАУ на спеціальність "Агроінженерія". У 2018 році закінчив коледж та пішов працювати у Баштанський відділ освіти на посаду механіка. Паралельно вступив до Миколаївського національного аграрного університету на спеціальність "Агроінженерія" на заочну форму навчання. У цьому ж році, восени, був призваний на військову строкову службу Національної гвардії України в/ч 3066 у м. Київ. У 2019 році разом із товаришами по службі стояли на захисті адміністрації президента під час протесту громадян. У результаті чого був поранений (розбили голову). У 2020 році демобілізувався та знову пішов працювати до Баштанського відділу освіти. З перших днів війни став на захист нашої держави, а саме 25.02.22 року, проходив службу у 190-му батальйоні, 123 бригади тероборони ЗСУ, у в/ч А 7356. У цьому ж році закінчив університет та здобув повну вищу освіту.
18 липня 2023 року, під час виконання бойового завдання на острові Великий Потьомкінський в дельті Дніпра, Херсонської області, Віталій загинув, отримавши смертельне поранення не сумісне із життям (вогнепальне кульове наскрізне поранення черевної порожнини з ушкодженням черевної частини аорти). Був у групі штурмовиків, був кулеметником. Похований у селі Антонівка.
Вогонь його кулемета ніс із собою галас та вир металу, співаючи колискову для ворога. Він оберігав свій загін, свою родину та землю, як справжню святиню, будучи у цей час пріоритетною ціллю рашистських атак.
У свої 24 мужньо прийняв доленосний виклик: нести на собі не тільки важку зброю, а і відповідальність за вогневу потужність підрозділу.
Створюючи грозовий град куль, притискав до землі російських окупантів та нагадував їм, що Український Південь ніколи не підкорити. "Насипаючи", навіть коли всі відступають, намагався докорінно змінити ситуацію на першій лінії оборони і знав, що найменший недолік може вартувати життя побратимів, таких самих миколаївців, як і він, що стали на захист Батьківщини.
Він завжди викликався вперед, прагнув перейняти досвід старших. Намагався відчути вібрацію кожного пострілу так, неначе вона вбудована в пульс.
Віталій відповідально ставився до навчання військовій справі та виконання бойових задач, він розумів що специфіка його роботи, роботи кулеметника, звертає увагу ворога, а під час близько контакту можливість оперативно змінити позиції не завжди є.
Баракуда був гарним слухачем, вправним воїном та щирим другом. І щоб не сталося, ніколи не зраджував своїй заразливій неповторній посмішці...
Останній бій у кожному маневрі відзеркалив його відданість Батьківщині та побратимам. У складі групи, маючи за ціль відбити чергову атаку, він працював у надзвичайно важких умовах, не маючи змоги окопатися. Влучним вогневим ураженням перетворив на пил ворожий човен, і ще один-пошкодив. Незважаючи на те що кількість окупантів була значно більша, він зміг знищити та "придушив" значну їхню частину.
Звєрковський Андрій Петрович
( 24.09.1980 – 24.10.2022 )
Народився 24 вересня 1980 року в м. Миколаїв.
У 1987 році пішов до школи. Одружений не був. Проживав з мамою. У 1997 році закінчив школу. Потім навчався у ПТУ та отримав спеціальність автослюсара і столяра. В 1998 році був призваний до армії. Службу проходив в Алчевську Донецької області два роки в прикордонних військах. З 2000 року працюва на заводі «Океан» судозбиральником по 2011 рік. У 2007 році мам Андрія придбала будинок в с. Ганнівка, де проживали бабуся і дідусь Андрія. У 2011 році переїхали жити в село. Андрій їздив працювати закордон до Прибалтики, Франції, Германії по ремонту та збору кораблів.Там же його і застала війна. Дізнавшись про повномаштабне вторгнення , повернувся да України 25 лютого 2022 року.
Відразу записався до ТРО. 16 квітня 2022 року пішов до лав ЗСУ. Захищав рідну землю на південному напрямку в складі 11-го окремого стрілецького батальйону 2-го стрілецького відділення 1-го стрілецького взводу 2-ї стрілецької роти
Солдат, гранатометник.
Загинув 24 жовтня 2022 року під час виконання бойового завдання пов’язаного із захистом Батьківщини в районінаселеного пункту Сухий Ставок, Херсонської області.
Похований в с. Ганнівка
Какулія Дмитро Сергійович
(06.12.1994 – 25.07.2022)
«Копчений»
Народився 6 грудня 1994 року в с.Ганнівка Новобузького району Миколаївської області.
З 2000 по 2009 рік навчався в Ганнівській школі І-ІІ ступенів.
У 2010 році вступив до Баштанського ПТУ, де навчався до 2013 року та здобув спеціальність «Маляр-штукатур».
З 2014 року пішов добровольцем, згодом підписав контракт і служив у складі 121-го батальйону 36 ОМБР.
В 2016 році перевівся в Ужгород 15 Огпб. Отримав перше поранення на Рівненському полігоні, потім друге вже на бойовому завданні в Донецькій області. В січні 2022 закінчився контракт, та Дмитро повернувся до цивільного життя.
Після повномасштабного вторгнення Дмитро не задумуючись вирішив повернутися до військової справи та стати на захист рідної держави і вже 24 лютого 2022 року о 6-й ранку був біля військомату.
Захищав рідну державу у складі 36-х окремої бригади морської піхоти. Старший солдат
Перший навідник мінометного взводу роти вогневої підтримки батальйону морської піхоти
Отримав поранення на Херсонщині село Лозове, але під час евакуації ворожий снаряд влучив у швидку, загинув 25 липня 2022 року, разом з медперсоналом
Похований в с. Ганнівка
Нагороди:
- орден «Преподобного Іллі Муромця, чудотворця Києво-Печерської обителі»,
- відзнака учасника антитерористичної операції
Калакун Віталій Анатолійович
(15.11.1991 – 29.08.2014)
Народився 15.11.1991 р. в селі Улянівка. Закінчив Ганнівську школу, вступив до Новобузького педколеджу .Отримавши диплом, пішов служити до лав української армії. А коли повернувся, задумався, як влаштуватися на роботу. Порадившись з батьком вирішив піти до війська на службу за контрактом. Це був 2013 рік. Бути військовим Віталію личило. Проходив військову службу за контрактом, навідник танка 1-го взводу 3-ї окремої танкової роти 1 танкового батальйону, 17-та окрема танкова бригада.
У 2014 році рав участь у антитерористичній операції в складі танкового екіпажу 17-ї окремої танкової бригади.
Коли із телебачення і всіх засобів масової інформації почали надходити тривожні повідомлення про оточення противником наших військових, яке отримало назву «Іловайський котел», рідні раз по раз телефонували українським бійцям. Неймовірно хвилювались і батьки Віталія. Але була надія, що син вибереться з того котла «зеленим коридором», про який також повідомили ЗМІ.
29 серпня 2014 року син вийшов на зв’язок і сказав матері тількі кілька слів: «Ми в подвійному оточенні». А далі прозвучала команда і екіпаж пішов на прорив. Танк у якому був навідником Віталій Калакун, ішов першим, прориваючись до с. Новокатеринівка з боку хутора Горбатенко. І першим був розтріляний з російських танків. Танк загорівся…ніхто не вижив…
Батьки після перерваної тривожної розмови з сином без перестану все дзвонили і дзвонили на його мобільний надіючись почути рідний голос. Та ніхто не відповідав, а через 40 хвилин стало зрозуміло, що телефон поза зоною…
Надія ледь жевріла, а не жила. Все ж вимушені були пройти гіркий шлях до могили під номером 4183 на Кушугумському кладовищіу м. Запоріжжя. Експертиза ДНК підтвердила, що в цій могилі захоронені останки їхнього сина.
Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступення (посмертно), указ від 23.08.2018 року
Похований у м. Запоріжжя.
Котляр Анатолій Анатолійович,
(26.09.1977 – 14.03.2022)
Народився 26.09.1977 року у селі Вівсянівка.
У 1996 році був призваний до лав української армії. Службу проходив в м. Болград Одеської області був у розвідці у аеромобільних військах у військовій частині А-1533. Отримав звання сержант.
У 1998 році одружився. Працював в колгоспі водієм.
З 2005 року працював у Вівсянівкому дитячому садочку кочегаром, охоронником.
З 2017 по 2022 рік працював на фермерському господарстві водієм.
Анатолій був справжнім патріотом рідної країни.
25 лютого 2022 року Анатолій пішов добровольцем до військомату та опинився в складі в/ч А1965 на посаді командира гранатометного відділення взводу вогневої підтримки 36 окремої бригади морської піхоти.
02 березня 2022 сержанта Котляра разом з групою було відряджено на бойове завдання в Донецьку область.
08 березня 2022 року було останнє: «Доброго ранку! Зі святом»…..і зв'язок обірвався назавжди….
Майже два роки марних пошуків….купа документів..дзвінків…
Потім стало відомо, що 14 березня 2022 року, виконуючи бойове завдання в м. Маріуполь, Анатолій загинув (підтвердження цьому не було майже два роки) З 16 червня 2022 року вважався безвісті зниклим.
І ось у жовтні місяці 2023 року дружині Анатолія надійшов тривожний дзвінок з Київської поліції. Повідомили страшну звістку, що є співпадіння ДНК.
Тетяна до останнього надіялась, що це помилка. Навіть запросила зробити повторно ДНК. Але у грудні ще один дзвінок… Співпадіння 99,999%...
Похований в с.Вівсянівка
Мирза Олександр Васильович
(23.01.1971 – 01.05.2022)
«Вусатий»
Народився в Республіка Молдова Резинський район с. Ігнацей 23 січня 1971 року.
Працював все життя своє життя у селі Майорівка, тут одружився і виховував двох доньок.
У 2015 році брав участь у антитерористичній операції.
Олекександр працював закордоном до повномасштабного вторгнення, за декілька місяців до війни повернувся на рідну Миколаївщину працював вже вдома у Баратівському психоневрологічному інтернаті.
Повномасштабне вторгнення зустрів вдома.
24 лютого 2022 року пішов добровольцем у 79 Десантно Штурмову Бригаду військової частини А 0224.
Перші два місяці знаходився у м. Миколаїв, тримав оборону міста.
За день потрапляння снаряду в казарму Олександра разом з побратимами вивезли на бойове завдання в Донецьку область це на той час зберегло йому життя.
З 08 березня 2022 року тримали оборону селища Ямпіль Донецької області.
Молодший сержант
Старший оператор протитанкового взводу роти вогневої підтримки 1-го десантно-штурмового батальйону
24 квітня 2022 року Олександр пішов на підкріплення до хлопців так як сил тримати зайняті позиції у хлопців вже не вистачало (були тяжкі бої).
25 квітня 2022 року в районі селища Ямпіль були взяті в оточення о 18:00 їхні позиції були розбиті і взяті під контроль росіянами.
26 квітня 2022 року Олександр вже не вийшов на зв'язок….
З телефону «Вусатого» дружинінадійшов телефоний дзвінок в якому на російській мовісповістили страшну звістку: «Ваш муж погиб в бою»…
Понад 11 місяців Олександр вважався зниклим безвісти.
За допомогою волонтерської організації Олексія Юкова «Плацдарм. Чорний тюльпан» 01 січня 2023 року було знайдено тіла 6 українських військовослужбовців, які тримали оборону та загинули в той страшний день. Серед них був і Олександр. Їхня смерть була страшною. По ознакам як лежали тіла в окопі, було зрозуміло, що їх поставили на коліна і застрелили.
У жовтні 2023 року указом Президента України В.Зеленським нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Похований у селі Майорівка на місцевому кладовищі.
Моспаненко Олександр Олександрович
(11.09.1972 – 07.01.2024)
«Бантік»
Народився 11 вересня 1972 року в селі Ганнівка.
У 1990 році призваний на строкову службу до армії у морфлот міста Севастополь. Після служби повернувся у рідне село та пішов працювати разом з батьком у колгоспі ковалем.
24 травня 2015 року був мобілізований до Збройних сил України. Службу проходив в м. Ужгород в 128 бригаді 15 окремого гірсько-піхотного батальйону ВЧ – 4742 на посаді командира відділення, заступник командира взводу гірничо – піхотного батальйону. Обороняв Станицю ЛУГАНСЬКУ. Нагороджений медаллю «За оборону рідної держави», нагрудним знаком «Гвардія», нагрудним знаком «Учасник АТО», медалю “За участь в АТО”, грамотою за зразкове виконання військового обов’язку у ході проведення антитерористичної операції по відстоюванню суверенітету, територіальної цілісності і незалежності України.
Демобілізувався 19 липня 2016 року. Працював кочегаром у Баратівському ПНІ.
З перших днів повномаштабного вторгнення росії, 24 лютого 2022 року Олександр пішов добровольцем захищати рідну Миколаївщину у складі 36 окремої бригади морської піхоти 1 батальйону частини А2802. Звільняючи населений пункт Новоолександрівка, отримав важке поранення (потужна ударна хвиля вдарила в груди), внутрішня кровотеча, численні пошкодження, госпіталь, серія операцій. В квітні 2023 року був комісований за станом здоров'я.
Нагороди:
- нагрудний знак “За військову службу Україні”,
- нагрудний знак «Гвардія»,
- нагрудний знак «Учасник
7 січня 2024 року серце Олександра не витримало, втомилося від ран й заснуло вічним сном...
Овод Віталій Володимирович
(08.05.1987 – 23.07.2023 )
«Апельсин»
Народився 8 травня 1987р у Вінницькій обл.Проживав там до двох років. Потім переїхали у село Вівсянівка.Там же закінчив початкову школу. Ходив у Баратівську школу, закінчив дев'ятий клас в Ульянівці. Дитинство та юнацькі роки пройшли у Вівсянівці. Після школи пішов працювати.Серед односельців,друзів мав повагу. Хто потребував допомоги,допомогав усім,не відмовляв.
Одружений не був.Останім часом проживав з мамою.
Коли почалася повномаштабна війна, не задумуючись і нікому не говорячи, поїхав до військомату. Маму повідомив, як їхав уже до війська,восени 2022. Забирали, вертали два рази. А вже 3 січня 2023р поїхав на війну. Проходив навчання 1,5місяці у Вінниці. Після навчання поїхав на Бахмутський напрямок.
Військове життя почалося з н.п. Костянтинівка, Дружківка,Часовий Яр. Служив в/ч 4010 5-та окрема штурмова Київська бригада, молодший сержант кулеметник.
Але тяжке поранення 16.06.23 року, яке отримав поблизу села Іванівське Бахмутський район вніс свої зміни. Після прямого фугасного влученнягос, госпіталь Мечникова в Дніпрі, потім 1,5 місяці коми в Києві, у лікарні швидкої допомоги. Переніс 10 операцій. Потім вивели лікарі його з коми. Він боровся за кожну хвилину свого життя. Але 23.07.2023р його серце не витримало,зупинилось.
Похований в с. Вівсянівка.
Почтар Руслан Олександрович
(27.09.1985 – 19.10.2023)
«Німець»
Народився 27 вересня 1985 року в місті Ананьїв Одеської області. У 1999 році закінчив 8 класів Ананіївської середньої школи №1.
У 2003 році закінчив аграрно-економічний технікум м. Ананьїв за фахом бухгалтер.
З 2003 року по 2005 рік проходив срочну службу в смт Чорбаївка Херсонської області на посаді зв’язківця.
Після звільнення з строкової служби, майже рік працював у Баратівському психоневрологічному інтернаті.
У 2011 році закінчив Миколаївський аграрно-економічний університетза фахом бухгалтерська справа.
Працював у службі охорони магазину «Таврія" у м. Миколаїв, потім на судно- будівному заводі «Океан» - робітником.
У 2016 році одружився.
Війна застала в с. Лупарево, що на Миколаївщині, де проживав з дружиною Маргаритоюта двома донечками Софією 2017 р.н. та Соломією – 2020 р.н.
Через часті обстріли села вимушений був відправити дружину з дітьми до Польщі.
А сам став волонтером. Але у жовтні 2022 року пішов добровольцем захищати рідну землю.
Службу проходив в 36 бригаді морської піхоти у військовій частині А 2802. Матрос резерву 20-ї запасної роти.
Приймав участь у бойових діях. Отримав важке поранення на Запорізькому напрямку де Руслан був у складі штурмового батальйону 08 липня 2023 біля населеного пункту Приютне.
Помер 19 жовтня 2023 року знаходячись на лікуванні у шпиталі м. Миколаїв.
Похований у с. Баратівка
Решетняк Віталій Іванович
(20.05.1978 – 06.09.2015 )
Народився 20 травня 1978 року. Доброволець АТО з 28 березня 2015 року. Служив механіком- водієм механізованої роти 28 ОМБР в Чорноморському Одеської обл. В результаті артобстрілу в Мар’їнці отримав тяжкі поранення, помер у військовому шпиталі в м. Курахове 6 вересня 2015 року.
Похований в с. Баратівка Баштанського р-ну Миколаївської обл.
Романчук В'ячеслав Григорович
13.01.1973 – 09.10.2022
«Батя»
Народився 13.01.1972 року с.Вівсянівка.
Навчався в Баратівській середній школі, після закінчення школи навчався в м. Миколаїв на радіо-телеграфіста.
Ніс строкову службу в військово-морських силах у м. Савастопіль радіо-телеграфістом.
Після служби повернувся в с. Баратівка, де працював водієм в колгоспі «Інгульський»
В 2014 році з початком бойових дій на сході був мобілізований. Згодом підписав контракт. Служив водієм БМП.
В'ячеслав Григорович Романчук після повномасштабного нападу ворога разом з односельцями звернувся до Новобузького військомату.
Працював у складі 57-мої окремої мотопіхотної бригади 17-го батальйону 1-ї роти.
Старший сержант, механік-водій
Військова частина перебувала в Херсонській області.
4 жовтня 2022 року село Давидів Брід було звільнено ЗСУ. Але ворог лютував...
9 жовтня 2022 року після тяжкого бою поблизу села Давидів Брід Херсонської області В'ячеслав Романчук разом з дев'ятьма побратимами не повернулися на місце перебування.
Загинув 09.10.2022 року.
Родина, військова частина - всі мали надію, що хлопці живі, можливо, потрапили до полону...
Після звільнення ЗСУ окупованої рашистами території знайшли загиблих наших воїнів...
Похований в с.Баратівка на місцевому кладовищі.
Фомін Ганнадій Анатолійович
(04.06.1969 – 02.05.2023)
«Фома»
Народився 04 червня 1969 року в м.Новий Буг
1-2 клас навчався у Новобузькій школі №1
Пізніше родина переїхали в село Баратівка там і закінчив навчання, після Отримав спеціальність технік-механік у Новобузькому технікуму.
З 1988-1990 проходив службу в армії.
Після закінчення служби повернувся до села Баратівка й працював механіком.
Одружився, має сина від першого шлюбу і двоє синів від другого шлюбу.
Пізніше переїхав до Миколаєва де працював водієм.
28 вересня 2022 року був призваний у державну прикордонну службу в Могильово-Подільський прикордонний загін №2193, с. Ріпки Чернігівської області. Сержант, інспектор прикордонної служби
Згодом тяжко захворів та був комісований 17.03.2023 року
Помер 02.05.2023 ( рак горла) в селі Ганнівка вдома.
Похований в с.Ганнівка
