Центральна садиба

Баранов Денис Олександрович

(11.03.1997 - 04.11.2022 )

"Ден"

      Народився 11.03.1997 року в с.Улянівка Новобузького району Миколаївської області

   Дитинство та юність пройшли в рідному селі, тут закінчив 9 класів, а потім вступив до Новобузького педагогічного коледжу, але не склалося і майже через рік вступив до Андріївського ПТУ  й став водієм.

Згодом Дениса призвали на строкову службу до ракетних військ. Служив в с.Нові Петрівці Вишгородського району Київської області. 

Після повномаштабного вторгнення, 28 липня 2022 року, отримавши повістку з військомату став на захист Батьківщини.

30 серпня 2022 проходив навчаннях у 77-й бригаді на Житомирському полігону в десантно-штурмових військах.

Чере 1,5 місяці прибув у місто Краматорськ у в/ч А 2120. Служив у 4-му відділу  2-го аеромобільного взводу 3-ї аеромобільної роти 1-го аеромобільного батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади десантно-штурмових військ на посаді водія. Згодом із Краматорська Дениса перевели до села Ризниківки, що поблизу Слов’янська, де брав участь у бойових діях.

04.11.2022 року від осколкових поранень, які виявилися несумісними з життям, Дениса не стало, поблизу селища міського типу Білогорівка Луганської області.

Нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Похований солдат Денис в с.Улянівка на місцевому кладовищі.

Волонтирець Дмитрій Геннадійович

( 27.07.1993 - 14.03.2022) 

"Дімон"

   Народився 27.07.1993 року в с. Софіївка Новобузького району миколаївської області.

 З дитинства мав багато друзів, був дуже жвавим, непосидючим, добрим та допитливим хлопцем. 

  Будучи студентом  другого курсу  Миколаївського університету ім. В.О. Сухомлинського Дмитрій пішов на контрактну військову службу де прослужив з  2013 р. по 2019 р. Був кулеметником 79-ої окремої десантно-штурмової бригади. З 2014 року брав участь в АТО/ООС.

  Після закінчення контрактної служби Дмитрій повернувся до цивільного життя. Разом з дружиною та сином Владиславом проживали в с. Павлівка Снігурівського району. Працював електромонтером у Снігурівській філії АТ "Миколаївобленерго". Мав багато планів і мрій на майбутнє, яким не судилося здійснитися через війну.

  25 лютого 2022 року Дмитрій повернувся до війська, у складі 123-ої окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Обіймав посаду водія  1-го стрілецького відділення 2-го стрілецького взводу 4-ї стрілецької роти. 

Разом з побратимами стримували ворога на підході до Снігурівки. 

28-річний старший солдат Дмитрій Волонтирець, позивний Дімон, загинув 14 березня 2022 року при виконанні бойового завдання внаслідок ворожого авіаудару по місту Снігурівка на Миколаївщині. Ціною власного життя врятував 11 побратимів. Товариші по службі відгукуються про Дмитрія, як про людину з добрим серцем, котрий своєчасно підставляв плече в складних ситуаціях, ділився бойовим досвідом та знаннями.

Посмертно старший солдат Волонтирець Д.Г. нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

З 2014 року отримав статус «Учасник бойових дій».

Поховали Героя в селі Павлівка на Миколаївщині.

Кривко Станіслав Олександрович

( 18.02.1997 - 28.12.2022 )

"Нацик"

  Народився 18.02.1997 року в місті Новий Буг.

  Навчався в Новомихайлівській ЗОШ. Після закінчення 9 класів вступив до Андріївського ПТУ, яке закінчив  у 2016 році.

  В цьому ж році Станіслава призвали на військову службу до Національної гвардії. Безпосередньо брав участь в антитерирористичній операції в м.Рубіжне Луганської області.

2018 року був демобілізований. Продовжив працювати.

Але скоро повернувся до армії.

Уклав контракт з командиром в/ч А0666 та три роки, з березня 2019 по січень 2022 року.

Служив у смт  Чорноморське Одеської області, був стрільцем-помічником гранатометника 1-го механізованого відділення 2-го механізованого взводу 5-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону ВОС 100915 А.

В 2020-2021 р. брав участь у бойових завданнях у Донецькій та Луганській областях.

В 2020 р. отримав сертифікат «навідник-оператор БМП-2 ІІІ класу», а в 2021 році – свідоцтво про закінчення закладу «Автоклас». 

Після закінчення контракту повернувся до звичайного життя, але події 24 лютого 2022 року перевернули життя й Станіслав знову одягнув військову форму.

Уклав новий контракт з в/ч 0666, був  у складі  28-мої окремої механізованої бригади, мав звання  молодший сержант, працював на посаді заступника  командира бойової машини – навідник-оператор 2-го механізованого відділення 5-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону

Брав участь у «гарячих точках» Луганщини та Донеччини.

28 грудня 2022 року молодший сержант загинув поблизу населеного пункту Костянтинівка Бахмутського району. Причина смерті численні осколкові рани внаслідок вибуху.

Нагороди:

• відзнака «Козацький хрест І ступеню»,
• відзнака «Козацький хрест ІІ ступеню»,
• відзнака «За службу державі»,

відзнака «Учасник бойових дій».

Поховано Станіслава в с.Володимирівка на місцевому кладовищі.

Мажара Ігор Юрійович

( 16.05.1972 - 11.04.2023)

"Мажор"

  Народився 16.05.1972 року  в селищі Щасливе Новобузького району Миколаївської області. Але сім'я переїхала на Донбас, де Ігор закінчив Горлівське ПТУ №55 та отримав професію тракториста-машиніста ІІІ класу.

Строкову службу  проходив у зенітно-артилерійських військах у Харківській області.

В  2014 році переїхав  в с.Софіївка, де проживав та сворив сім'ю.  Тут похований його батько.

У вересні 2022 року Ігорю вручили повістку і через дві доби був на збірному пункті.

У складі 42-ї механізованої бригади прибув у зону бойових дій на Херсонщину.

Брав участь у звільнені Снігурівки, а після звільнення правого берега Дніпра його перевели до 57-ї окремої піхотної бригади і його бойовий шлях проліг до Бахмута.

У грудні 2022 року отримав осколкове поранення, пройшов реабілітацію, після чого повернувся до служби під Донецьком.

11 квітня 2023 року на «нульовій» позиції під час ворожого обстрілу села Хромове Донецької області отримав осколкове поранення не сумісне з життям.

Похований в с.Софіївка на місцевому кладовищі.

         Нікітін Сергій Вікторович

      ( 17.03.1984 – 23.09.2022 )

 «Борода»

Народився 17.03.1984 року в с. Щорсово (Щасливе) Новобузького району Миколаївської області.

Все дитинство та юність проходили в селі. Після закінчення 9-го класу Софіївської ЗОСШ, продовжив навчання в Новобузькій заочній школі і паралельно здобував освіту автослюсаря.

Дуже мріяв про морфлот. І в 2002 році ця мрія стала реальною – призвали на строкову службу до Чорноморського військового морського флоту в м.Севастополь. Потім  отримав звання старшого матрос, проходячи службу у м.Чорноморську.

Після демобілізації освоїв професію водія і став далекобійником.

У 2014 році був на Майдані де і почало формуватися нове сприйняття реальності.

Обов'язок захищати Батьківщину привів його на Донбас, де почалася антитерористична операція.

В період провномаштабного вторгнення був у складі 25-ої окремої повітряно-десантної  бригади  на посаді  командира бойової машини. Сержант.

Загинув у районі  села Карпівці Донецької області, внаслідок  ворожого авіаційного удару.

Нагороджений:

- медаллю «За заслуги перед містом « Кривий Ріг»  ІІІ ступеню.

-  орден за мужність ІІІ ступеня (посмертно).

Похований у м. Кривий Ріг (так як все життя провів там)

                Пазюк Володимир Васильович

( 08.06.1980 - 21.09.2022)

"Вандам"

    Народився в с.Софіївка 08.06.1980 року Новобузького району Миколаївської області.

Все життя жив, навчався та працював у селі Софіївка.

Після початку бойових дій на Сході в 2014-2015 роках був у складі 79-ї  бригади (Луганська область) на посаді кулеметника та мав звання старший солдат. Із зони АТО демобілізований у 2015 році.

Після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року разом із братом був у військовій частині з речами,  потрапив до  складу 79-ї  десантно-штурмової бригади. Старший солдат, стрілець.

Пройшов Авдіївку, Волноваху, Широке, Сєвєродонецьк, Краматорськ, Слов’янськ…

Нажаль після поранень внаслідок ворожого обстрілу у  районі села  Новомихайлівка Донецької області Володимир загинув 21.09.2022 року.

Отримав нагороду (медаль) від П.Порошенка «За участь у антитерирористичній операції» та  орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Похований в с.Софіївка на місцевому кладовищі.

Сухий Сергій Едуардович

( 10.05.2001 - 21.03.2023 )

"Кабан"

Народився в  селі Шевченкове Новобузького району Миколаївської області .

У вересні 2007 року пішов до першого класу Червонобаштанської ЗОШ.

Від самого дитинства Сергій проявляв доброту і справедливість, мав авторитет та повагу у однокласників. Ніколи не проходив повз чужу біду- допомагати, дбати, поважати й любити було в нього в крові.

У 2016 закінчив дев'ять класі. Того ж року  вступив до Миколаївського коледжу транспортної інфраструктури Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту ім. академіка В. Лазаряна.

Після завершення навчання 25.05.2020 року був прийнятий оператором залізничних операцій у державне підприємство "Стивідорна компанія  "ОЛЬВІЯ "

26.06.2020 року отримав диплом молодшого спеціаліста Миколаївського коледжу транспортної інфраструктури Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту імені академіка В.Лазаряна.

05.04.2021 року отримав повістку на строкову військову службу.

08.04.2021 року отримав військовий квиток.

22.05.2021 року прийняв присягу до військової частини А 0139

24.05.2021 отримав звання гранатометник.

02.09.2021 року прийнятий на військову службу за контрактом військової частини А0139

В період військових дій служив  у складі 101-ої окремої бригади охорони ГШ, на посаді гранатометника Старший солдат.

21 березня 2023 року поблизу н.п. Дружба Донецької області, внаслідок осколкових поранень несумісних з життям під час виконання бойового завдання загинув старший солдат Сухий Сергій Едуардович.

Похований в селі Улянівка на місцевому кладовищі.

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступенню (посмертно).

Цос Олександр Леонідович

( 14.02.1982 - 02.04.2023 )

"Цос"

   Народився 14 лютого 1982 року в селі Улянівка  Новобузького району Миколаївської області.

Тут ходив у школу, закінчив 9 класів, а потім вступив до Новобузького технікуму. Золоті руки були до всього, особливо до механіки. Знали і поважили його не тільки в селі.  Руку допомоги протягував усім. Ніколи і нікого не ділив за  статусом.

Планів на життя було багато, але 4 березня 2023 року пішов захищати рідну землю.

Проходив військову службу у складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади, на посаді навідника 1-го мотопіхотного відділення 2-го мотопіхотного взводу 2-ї мотопіхотної роти, солдат.

Після першого  бою був контужений і поранений, але не пройшовши реабілітацію повністю, пішов служити далі. Одного разу снаряд потрапив у бліндаж, який завалило, тому Олександр витягував хлопців  з-під завалів, хоча сам був контужений і поранений та надав їм належну допомогу. Завдяки його зусиллям хлопці вижили.

Загинув Олександр 02 квітня 2023 року в селищі Первомайське, Луганської області, отримав поранення несумісні з життям.

Похований в селі Улянівка на місцевому кладовищі.

Юр’єв Олександр Володимирович

( 04.11.1983 - 14.03.2022 )

"Хайк"

 Народився 04.11.1983 року в с.Софіївка Новобузького району Миколаївської області.

 Закінчив 9 класів Софіївської ЗОСШ.

 У 1999-у році вступив до Новобузького технікуму механізаці та електрифікації сільського господарства.

Завжди мріяв стати військовослужбовцем або міліціонером.

Після навчання був мобілізований до лав ЗСУ.

Спочатку проходив службу в Одеській області село Полійове у ВЧ №3012. Пізніше був переведений  до м.Херсон у ВЧ №3056, брав участь у бойових завданнях в зоні АТО с. Широке під Маріуполем.

 З Херсону був згодом демобілізований.

У 2004 повернувся до цивільного життя й продовжив працювати.

Пізніше підписав контракт та був у складі бригади «Ягуар» ВЧ №3028 с.Калинівка Вінницької області (травень-липень 2015  та в січні-березні 2017 працювали під Маріуполем)

В період з 2018-2021  мав звання старшини Полку.

В 2021 році став інструктором з бойової підготовки

З першого лютого 2022 року Олександр був направлений в Донецьку область для участі в АТО (ООС)

Служив у складі 8-го окремого полку спеціального призначення ім. Івана Богуна.

Загинув Олександ 14.03.2022  року під Волновахою Донецької області, виконуючи бойове завдання. Знищивши дві одиниці ворожої техніки та зберігши життя 5-ом своїм побратимам, отримав поранення несумісні з життям ( в наслідок мінометного обстрілу).

Олександр посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня УП №256 від 17.04.2022р

• Ветеран війни
• Відзнака нацгвардії за сумлінну службу

Звання: майстер-сержант

Похований в с.Софіївка на місцевому кладовищі.

Щуцький Сергій Борисович 

                                                                        (03.02.1968 - 08.09.2024)

"Дід"

Народився у 3 лютого 1968 році в селі Софіївка Новобузького району Миколаївської області. Виховувався мамою Юлією Євдокимівною та дідусем з бабусею. Він ріс спокійним, доброзичливим, любив природу, риболовлю, захоплювався технікою.

Після закінчення 8 класу Софіївської  ЗОСШ  вступив до Криворізького автодорожнього технікуму, здобув професію автомеханіка. Хоч мав можливість залишитися в місті, Сергій повернувся в рідне село Софіївка. Пройшов строкову службу у танкових військах у Німеччині, мав звання сержанта.

Працював у різних сферах — охоронцем, механіком, завідувачем хлібопекарні. У 1991 році одружився, разом з дружиною виховали сина Станіслава та доньку Оксану. Був турботливим батьком і чоловіком, мріяв дати дітям хорошу освіту. Мрія здійснилась: син — провізор, донька — філолог, обидва досягли успіху у своїх професіях.

Сергій був небагатослівним, справедливим і впевненим у своїх цілях. У 2024 році, під час повномасштабної війни, отримав повістку на третій день Пасхи. Після підготовки в Компаніївці його направили до 59-ї окремої мотопіхотної бригади (в/ч А1619) на Донеччину. Його позивний — «Дід».

Останній бій Сергій прийняв поблизу населеного пункта  Невельське Покровського р-н  Донецької області. У запеклому протистоянні отримав тяжке поранення в голову та легені. Був прооперований у Дніпропетровську, пізніше перевезений до Києва, де два з половиною місяці перебував у комі. 8 вересня 2024 року  його серце зупинилося.

Сергія поховали з військовими почестями у рідній Софіївці, поруч із мамою, яка відійшла у вічність за кілька місяців до нього.

 Матвіїшин Володимир Євгенович

(14.05.1971 - 21.11.2024)

Народився 14 травня 1971 року  в селі Веселий Поділ . Нввчався в Новомиколаївській ЗОСШ. Закінчив Петрівський радгосп-технікум  за спеціальністю зоотехнія. Родина Матвіїшиних спочатку мешкала в селі Веселий Поділ, згодом переїхала до Софіївки. Тут виріс син Олександр. Володимир Євгенович працював у підприємстві «Люкс-Ойл», а також разом із сином займався будівництвом — прокладали водогони та газопроводи на Київщині.

Із початком повномасштабного вторгнення батько й син одразу пішли до пункту комплектування. Попри велику кількість добровольців, до війська їх призвали наприкінці травня  2022 року - обидва потрапили до Миколаївського окремого штурмового батальйону.

Спершу звільняли Миколаївщину й Херсонщину, згодом були перекинуті на Запорізький напрямок — в район міста Оріхів. Володимир та Олександр служили пліч-о-пліч, обидва — водіями. Забезпечували логістику підрозділу: перевозили бійців, доставляли воду, їжу, боєприпаси, евакуювали поранених.

21 листопада 2024 року Володимир доправив воду й провізію на позицію. Коли мав повертатися з ротацією — автомобіль потрапив під артобстріл. Цивільна машина не витримала удару… Якби це був бронетранспорт — можливо, усе склалося б інакше.

Олександр у той момент був на іншій позиції. Коли дізнався, одразу вирушив на допомогу разом із командиром. Проте батько втратив надто багато крові. Попри всі зусилля, врятувати його не вдалося. 

Це — не єдина трагедія в родині. Лише у вересні 2024 року від серцевої недостатності померла  дружина та мама — Наталія Миколаївна, яка два з половиною роки жила в постійній тривозі за чоловіка і сина.

 Володимир  був добрим, компанійським, завжди відкритим до людей. Його поважали вдома на роботі і на  службі. А коли постала загроза Батьківщині — не вагався, пішов захищати разом із сином. І загинув як Герой — мужньо й самовіддано.

Похований на місцевому кладовищі в селі Софіївка.

Чорний Вадим Валентинович

(14.10.2000р.-08.11.2025р.)

«Чорний»

           Народився 14 жовтня 2000 року. Закінчив Софіївську середню школу, після чого розпочав трудове життя, працював у ФОП «Переста». У 2019 році був призваний до лав Збройних Сил України, а згодом підписав контракт і продовжив служити, захищаючи нашу Батьківщину.

Вадим був люблячим сином, братом, чоловіком, татом, дядьком, онуком і вірним товаришем. У 2024 році зустрів свою половинку Сніжану та запропонував їй руку і серце. 4 квітня 2025 року у них народилася донечка Мія. Вадим безмежно любив свою родину, дбав про неї і робив усе можливе для щастя близьких, але страшна війна відібрала у маленького янголятка тата.

Старший солдат-сапер, 1 інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу інженерно-саперної роти батальйону підтримки військової частини А3028 оперативно-тактичного з’єднання 1 корпусу Національної гвардії України «АЗОВ», Вадим Валентинович мужньо виконував бойові завдання. Він загинув 8 листопада 2025 року під час виконання завдання із стримування військової агресії російської федерації в районі населеного пункту Білицьке Покровського району Донецької області.

Похований Герой у рідній Софіївці.У скорботі залишилися батьки, донечка, дружина, сестра та бабуся.Вічна пам’ять Герою. Слава його мужності та відданості Україні.

Нагороди:

- медаль "Червона калилина" 

- нагрудний знак "Ветеран війни".