Центральна садиба

Баранов Денис Олександрович

(11.03.1997 - 04.11.2022 )

"Ден"

      Народився 11.03.1997 року в с.Улянівка

   Дитинство та юність пройшли в рідному селі, тут закінчив 9 класів, а потім вступив до Новобузького педагогічного коледжу, але не склалося і майже через рік вступив до Андріївського ПТУ  й став водієм.

Згодом Дениса призвали на строкову службу до ракетних військ в с.Нові Петрівці Вишгородського району. Коли демобілізувався повернувся до пошуків роботи та нормального життя.

Але після повномаштабного вторгнення, 28 липня 2022 року отримавши повістку з військомату ухилятися не став.

30 серпня 2022 був на навчаннях у 77-й бригаді на Житомирському полігону в десантно-штурмових військах.

Чере 1,5 місяці прибув у місто Краматорськ у в/ч А 2120. Служив у ІV  відділу  2-го аеромобільного взводу 3-ї аеромобільної роти 1-го аеромобільного батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади десантно-штурмових військ на посаді водія. Згодом із Краматорська Дениса перевели до села Ризниківки, що поблизу Слов’янська, де брав участь у бойових діях.

04.11.2022 року від осколкових поранень, які виявилися несумісними з життям, Дениса не стало, поблизу селища міського типу Білогорівка Луганської області.

Нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Похований солдат Денис в с.Улянівка на місцевому кладовищі.

Волонтирець Дмитрій Геннадійович

( 27.07.1993 - 14.03.2022) 

"Дімон"

   Народився 27.07.1993 року.

Родом із села Софіївка, проживав разом з родиною  в с.Снігурівка Баштанського району.

У 2013-2019 роках служив за контрактом у ЗСУ. Був кулеметником 79-ої окремої десантно-штурмової бригади. З 2014 року брав участь в АТО/ООС. 25 лютого 2022 року Дмитрій повернувся до війська, у складі 123-ої окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Обіймав посаду водія  1-го стрілецького відділення 2-го стрілецького взводу 4-ї стрілецької роти. 

28-річний старший солдат Дмитрій Волонтирець, позивний Дімон, загинув 14 березня 2022 року при виконанні бойового завдання внаслідок ворожого авіаудару по місту Снігурівка на Миколаївщині. Ціною власного життя врятував 11 побратимів.

Посмертно старший солдат Волонтирець Д.Г. нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

З 2014 року отримав статус «Учасник бойових дій».

Поховали Героя в селі Павлівка на Миколаївщині.

Кривко Станіслав Олександрович

( 18.02.1997 - 28.12.2022 )

"Нацик"

 Народився 18.02.1997 року в місті Новий Буг.

В перший клас пішов  в с.Новомихайлівка, а 9 класів закінчив у Софіївській, пізніше у  Новобузькій школі №1.

У 2016 році закінчив Андріївське ПТУ №42.

Того ж 2016 році Станіслава призвали на військову службу до Націоальної гвардії, безпосередньо брав участь в антитерирористичній операції в м.Рубіжне Луганської області.

2018 року був демобілізований. Продовжив працювати.

Але скоро повернувся до армії.

Уклав контракт з командиром в/ч А0666 та три роки, з березня 2019 по січень 2022 року.

Служив у смт  Чорноморське Одеської області, був стрільцем-помічником гранатометника 1-го механізованого відділення 2-го механізованого взводу 5-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону ВОС 100915 А.

2020-2021 р. брав участь у бойових завданнях у Донецькій та Луганській областях.

2020 отримав сертифікат «навідник-оператор БМП-2 ІІІ класу», а в 2021 році – свідоцтво про закінчення закладу «Автоклас». 

Після закінчення контракту повернувся до звичайного життя, але події 24 лютого 2022 року перевернули життя й Станіслав знову одягнув військову форму.

Уклав новий контракт з в/ч 0666, був  у складі  28-мої окремої механізованої бригади, мав звання  молодший сержант, працював на посаді заступника  командира бойової машини – навідник-оператор 2-го механізованого відділення 5-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону

Брав участь у «гарячих точках» Луганщини та Донеччини.

28 грудня 2022 року молодший сержант загинув поблизу населеного пункту Костянтинівка Бахмутського району. Причина смерті численні осколкові рани внаслідок вибуху.

Нагороди:

• відзнака «Козацький хрест І ступеню»,
• відзнака «Козацький хрест ІІ ступеню»,
• відзнака «За службу державі»,

відзнака «Учасник бойових дій».

Поховано Станіслава в с.Володимирівка на місцевому кладовищі.

Мажара Ігор Юрійович

( 16.05.1972 - 11.04.2023)

"Мажор"

  Народився 16.05.1972 року  в селищі Щасливе. Але сім'я переїхала на Донбас де Ігор закінчив Горлівське ПТУ №55 та отримав професію тракториста-машиніста ІІІ класу.

Строкову службу  проходив у зенітно-артилерійських військах у Харківській області.

Не легке життя видалося, не порозуміння в родині, особливо погляди на події 2014 року, переїзд  в рідну Софіївку. Тут і поховав батька.

У вересні 2022 року Ігорю вручили повістку і через дві доби був на збірному пункті.

У складі 42-ї механізованої бригади прибув у зону бойових дій на Херсонщину.

Брав участь у звільнені Снігурівки, а після звільнення правого берега Дніпра його перевели до 57-ї окремої піхотної бригади і його бойовий шлях проліг до Бахмута.

У грудні 2022 року отримав осколкове поранення, пройшов реабілітацію, після чого повернувся до служби під Донецьком.

11 квітня 2023 року на «нульовій» позиції під час ворожого обстрілу села Хромове Донецької області отримав осколкове поранення не сумісне з життям.

Похований в с.Софіївка на місцевому кладовищі.

         Нікітін Сергій Вікторович

      ( 17.03.1984 – 23.09.2022 )

 «Борода»

Народився 17.03.1984 року в с.Щорсово (Щасливе)

Все дитинство та юність проходила на просторах села Софіївка. Після закінчення 9-го класу продовжив навчання в Новобузькій зоачній школі і паралельно здобував освіту автослюсаря.

Дуже мріяв про морфлот. І у 2002 році ця мрія стала реальною – призвали на строкову службу до Чорноморського військового морського флоту в м.Севастополь. Потім  отримав звання старшого матроса проходячи службу у м.Чорноморську.

Після демобілізації освоїв професію водія і став далекобійником.

У 2014 році був на Майдані де і почало формуватися нове сприйняття реальності.

Обов'язок захищати Батьківщину привів його на Донбас, де почалася антитерористична операція.

В період провномаштабного вторгнення був у складі 25-тої окремої повітряно-десантної  бригади  на посаді  командира бойової машини, сержант

Загинув у районі  села Карпівці Донецької області, внаслідок  ворожого авіаційного удару.

Нагороджений:

- медаллю «За заслуги перед містом « Кривий Ріг»  ІІІ ступеню.

-  орден за мужність ІІІ ступеня (посмертно).

Похований у м. Кривий Ріг (так як все життя провів там)

                Пазюк Володимир Васильович

( 08.06.1980 - 21.09.2022)

"Вандам"

    Народився в с.Софіївка 08.06.1980 року

Все життя жив, навчався та працював у селі Софіївка.

Після початку бойових дій на Сході, 2014-2015 роках був у складі 79-ї  бригади (Луганська область) на посаді кулеметника та мав звання старший солдат. Із зони АТО демобілізований у 2015 році.

Після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року разом із братом був у військовій частині з речами,  потрапив до  складу 79-ї  десантно-штурмової бригади, старший солдат, стрілець.

Пройшов Авдіївку, Волноваху, Широке, Сєвєродонецьк, Краматорськ, Слов’янськ…

Нажаль після поранень внаслідок ворожого обстрілу у  районі села  Новомихайлівка Донецької області Володимир загинув 21.09.2022 року.

Отримав нагороду (медаль) від П.Порошенка «За участь у антитерирористичній операції» та  орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Похований в с.Софіївка на місцевому кладовищі.

Сухий Сергій Едуардович

( 10.05.2001 - 21.03.2023 )

"Кабан"

Народився в  селі Шевченкове; Новобузького району; Миколаївської області; Україна .

У вересні 2007 року пішов до першого класу Червонобаштанської ЗОШ в селі Шевченкове.

У 2016 закінчив дев'ять класів.

Того ж року 12.07.2016 року вступив до коледжу транспортної інфраструктури Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту академіка В. Лазаряна.

25.05.2020 року прийнятий оператором залізничних операцій району в державне підприємство "Стивідорна компанія ОЛЬВІЯ "

26.06.2020 року отримав диплом молодшого спеціаліста Миколаївського коледжу транспортної інфраструктури Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту імені академіка В.Лазаряна.

05.04.2021 року отримав повістку на строкову військову службу.

08.04.2021 року отримав військовий квиток.

22.05.2021 року прийняв присягу до військової частини А 0139

24.05.2021 отримав звання гранатометчик.

02.09.2021 року прийнятий на військову службу за контрактом військової частини А0139

В період військових дій працював у складі 101-шої окремої бригади охорони ГШ, на посаді гранатометника., старший солдат.

21 березня 2023 року в селищі  Дружба Донецької області внаслідок осколкових поранень несумісних з життям під час виконання бойового завдання загинув старший солдат Сухий Сергій Едуардович.

Похований в селі Улянівка на місцевому кладовищі.

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступенню (посмертно).

Цос Олександр Леонідович

( 14.02.1982 - 02.04.2023 )

"Цос"

        Народився 14 лютого 1982 року в селі Улянівка.

Тут ходив у школу, закінчив 9 класів, а потім вступив до Новобузького технікуму. Золоті руки були до всього, особливо до механіки. Знали і поважили його не тільки в селі.  Руку допомоги протягував усім. Ніколи і нікого не ділив за  статусом.

Планів на життя було багато, але 4 березня 2023 року пішов захищати рідну землю.

Проходив військову службу у складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади, на посаді навідника 1-го мотопіхотного відділення 2-го мотопіхотного взводу 2-ї мотопіхотної роти, солдат.

Після першого  бою був контужений і поранений, але не пройшовши реабілітацію повністю пішов працювати далі ( одного разу снаряд потрапив у бліндаж, який завалило, тому Олександр витягав хлопців  з-під завалів, хоча сам був контужений і поранений та надав їм належну допомогу, завдяки його зусиллям хлопці вижили).

Загинув Олександр 02 квітня 2023 року в селищі Первомайське, Луганської області, отримав поранення не сумісні з життям.

Похований в селі Улянівка на місцевому кладовищі.

Юр’єв Олександр Володимирович

( 04.11.1983 - 14.03.2022 )

"Хайк"

Народився 04.11.1983 року в с.Софіївка, де і закінчив 9 класів.

У 1999-у році вступив до Новобузького технікуму механізаці та електрифікації сільського господарства.

Завжди мріяв стати військовослужбовцем або міліціонером.

Після навчання був мобілізований до лав ЗСУ. Спочатку проходив службу в Одеській області село Полійове у ВЧ №3012. Пізніше був переведений  до м.Херсон у ВЧ №3056, брав участь у бойових завданнях в зоні АТО с.Широке під Маріуролем.

 З Херсону згодом і був згодом демобілізований.

У 2004 повернувся до цивільного життя й продовжив працювати.

Пізніше підписав контракт та був у складі брига «Ягуар» ВЧ №3028 с.Калинівка Вінницької області (травень-липень 2015  та в січні-березні 2017 працювали під Маріуполем)

В період з 2018-2021  мав звання старшини Полку.

2021 року став інструктором з бойової підготовки

З першого лютого 2022 року Олександра був направлений в Донецьку область для участі в АТО (ООС)

Працював у складі 8-го окремого полку спеціального призначення

Загинув Олександ 14.03.2022  року під Волновахою Донецької області, виконуючи бойове завдання. Знищивши дві одиниці ворожої техніки та зберігши життя 5-ом своїм побратимам, отримав поранення не сумісні з життям ( в наслідок мінометного обстрілу)

Олександр посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня УП №256 від 17.04.2022р

• Ветеран війни
• Відзнака нацгвардії за сумлінну службу

Звання: майстер-сержант

Похований в с.Софіївка на місцевому кладовищі.

Щуцький Сергій Борисович 

(03.02.1968 - 08.09.2024)

"Дід"

Сергій Щуцький народився у 1968 році в селі Софіївка. Виховувався мамою Юлією Євдокимівною та дідусем з бабусею. Попри складне дитинство без батька, рідні оточили хлопця турботою. Він ріс спокійним, доброзичливим, любив природу, риболовлю, захоплювався технікою.

Після 8 класу вступив до Криворізького автодорожнього технікуму, здобув професію автомеханіка. Хоч мав можливість залишитися в місті, Сергій повернувся в рідне село. Пройшов строкову службу у танкових військах у Німеччині, мав звання сержанта.

Працював у різних сферах — охоронцем, механіком, завідувачем хлібопекарні, ніколи не сидів без діла. У 1991 році одружився, разом з дружиною виховали сина Станіслава та доньку Оксану. Був турботливим батьком і чоловіком, мріяв дати дітям хорошу освіту. Мрія здійснилась: син — провізор, донька — філолог, обидва досягли успіху у своїх професіях.

Сергій був небагатослівним, справедливим і впевненим у своїх цілях. У 2024 році, під час повномасштабної війни, отримав повістку на третій день Пасхи. Після підготовки в Компаніївці його направили до 59-ї окремої мотопіхотної бригади (в/ч А1619) на Донеччину. Його позивний — «Дід».

Останній бій Сергій прийняв поблизу Невельського. У запеклому протистоянні отримав тяжке поранення в голову та легені. Був прооперований у Дніпрі, пізніше перевезений до Києва, де два з половиною місяці перебував у комі. 8 вересня його серце зупинилося.

Сергія поховали з військовими почестями у рідній Софіївці, поруч із мамою, яка відійшла у вічність за кілька місяців до нього.

 Матвіїшин Володимир Євгенович

(14.05.1971 - 21.11.2024)

21 листопада 2024 року болюча звістка сколихнула Софіївську громаду — на фронті загинув наш земляк, Володимир Євгенович Матвіїшин. Йому назавжди залишиться 53 роки…

Родина Матвіїшиних спочатку мешкала в селі Веселий Поділ, згодом переїхала до Софіївки. Тут виріс син Олександр. Володимир Євгенович працював у підприємстві «Люкс-Ойл», а також разом із сином займався будівництвом — прокладали водогони та газопроводи на Київщині.

Із початком повномасштабного вторгнення батько й син одразу пішли до пункту комплектування. Попри велику кількість добровольців, до війська їх призвали наприкінці травня — обидва потрапили до Миколаївського окремого штурмового батальйону.

Спершу звільняли Миколаївщину й Херсонщину, згодом були перекинуті на Запорізький напрямок — в район міста Оріхів. Володимир та Олександр служили пліч-о-пліч, обидва — водіями. Забезпечували логістику підрозділу: перевозили бійців, доставляли воду, їжу, боєприпаси, евакуювали поранених.

Того дня Володимир доправив воду й провізію на позицію. Коли мав повертатися з ротацією — автомобіль потрапив під артобстріл. Цивільна машина не витримала удару… Якби це був бронетранспорт — можливо, усе склалося б інакше.

Олександр у той момент був на іншій позиції. Коли дізнався, одразу вирушив на допомогу разом із командиром. Проте батько втратив надто багато крові. Попри всі зусилля, врятувати його не вдалося.

Це — не єдина трагедія в родині. Лише у вересні 2024 року від серцевої недостатності померла мама Олександра — Наталія Миколаївна, яка два з половиною роки жила в постійній тривозі за чоловіка і сина.

І це справді так. Володимир Матвіїшин був добрим, компанійським, завжди відкритим до людей. Його поважали вдома й на службі. А коли постала загроза Батьківщині — не вагався, пішов захищати разом із сином. І загинув як Герой — мужньо й самовіддано.

Похований на місцевому кладовищі в селі Софіївка.