Кам'янський старостинський округ

Кікіна Володимир Олександрович 

(29.09.1992 — 11.06.2024)

"Акім"

Володимир народився 29 вересня 1992 року в селі Павлівка Новобузького району Миколаївської області в багатодітній родині. Він був наймолодшою, одинадцятою дитиною, яку з любов’ю й турботою виховували в теплій родинній атмосфері.

Шкільні роки Володимира минули у Кам’янській загальноосвітній школі. Він запам’ятався всім як доброзичливий, веселий і чуйний хлопець. Завжди був готовий допомогти у важку хвилину, а його щирий сміх часто лунав коридорами школи. Вчителі та однокласники згадують його як людину з добрим серцем і щирими вчинками, які залишили слід у їхній пам’яті.

Після закінчення 11 класу Володимир вступив разом зі своєю коханою Людмилою до Інгульського професійно-технічного училища. Він обрав професію тракториста, а Людмила — кухаря. Незважаючи на юний вік, молоде подружжя створило міцну сім’ю. У них народилося троє дітей: сини В’ячеслав (2012 р.н.), Володимир (2014 р.н.) та донечка Анна (2018 р.н.).

Володимир був відданим, люблячим батьком, який завжди прагнув дати своїм дітям найкраще. Його сім’я — це його гордість, опора та натхнення.

Війна змінила його життя, але не зламала духу. Володимир неодноразово доводив свою відвагу — вперше він пройшов шестирічну службу в зоні АТО на Маріупольському напрямку, а вже 24 лютого 2022 року, з початком повномасштабного вторгнення, без вагань повернувся на передову у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Побратими знали його під позивним «Акім» — вірного, надійного і незламного.

У жовтні 2022 року Володимир отримав бойове поранення, але після лікування знову повернувся до бойових дій. Його рішучість і стійкість вражали навіть у найважчі моменти.

За свої заслуги він був відзначений державними нагородами:
– Нагрудним знаком «За зразкову службу» (наказ Міністра оборони України №539 від 09.08.2017, генерал армії України Степан Полторак),
– Почесним нагрудним знаком «Сталевий хрест» (наказ Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного №1106 від 19.08.2022).

Посмертно Володимиру присвоєно військове звання «молодший сержант».

Шабанов Петро Віталійович

(29.10.1990 - 24.02.2025)

Петро Віталійович Шабанов народився 29.10.1990 року в с. Миролюбівка. Закінчив початкову школу у Миролюбівці, потім навчався у Кам’янській ЗОШ, де закінчив 11 класів. Після закінчення школи Петро поїхав в Охтирку Сумської обл., та пішов працювати разом з батьком . Одружився.  Має  двоє діток.

Коли розпочалася війна, сім’ю відправив за кордон, а сам пішов у Охтирську самооборону. А у 2023 році пішов  служити у 91 ОПРП оператором безпілотних систем.  03 лютого 2025 року  на Донеччині FPV-дрон поцілив в автівку, коли висувалися на позиції. Петра дістав з палаючої автівки, побратим. Евакували, доставили в лікарню. Після тривалого лікування серце Петі не витримало і 24.02.2025 року він помер. Поховали його на Алеї пам’яті біля центрального кладовища в Охтирці. Без батька залишились двоє п’ятирічних діток. 

Нагороди:

-орден "За мужність " ІІІ ступеню;

- почесна відзнака "За мужність та звитягу" ІІІ ступеню.

Дем'яненко Артем Віталійович 

(29.11.1982 - 26.11.2024)

"Маньяк"

Артем Дем’яненко народився 29 грудня 1982 року в місті Миколаєві. Своє дитинство провів у селі Миролюбівка Новобузького району. З 1989 до 2000 року навчався в Кам’янській загальноосвітній школі. Вчителі та однокласники запам’ятали його як ввічливого, врівноваженого і товариського юнака.

Після школи Артем проходив строкову військову службу, а згодом ще рік служив за контрактом. Після демобілізації проживав в Одесі, де працював, одружився і став батьком донечки.

10 липня 2024 року Артем був мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив розвідником-кулеметником у складі 5-ї розвідувальної групи спеціального підрозділу, 2-ї роти, 1-го загону.

Він з гідністю виконував кожне бойове завдання, демонструючи відвагу, вірність присязі та професіоналізм. За зразкову службу отримав подяку від командира 1-го загону спецпризначення військової частини А4030.

Артем служив у 71-й окремій єгерській бригаді десантно-штурмових військ України, гасло яких — «Завжди перші». Він був відзначений червоним беретом, символом честі та сили духу. Брав участь у бойових діях у районі Вовчанська.

26 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Трудове Волноваського району  Донецької області , Артем зник безвісти.  12 березня 2025 року за результатами  аналізу ДНК, було підтверджено факт його загибелі.

         Король Руслан Васильович           

                                       (14.04.1977-17.09.2023 р)

                                «Кузя»  

Народився 14 квітня 1977 року в селі Вівсяники Хмельницької області. Саме там пройшли його дитинство та юність. Після закінчення школи Руслан був призваний на строкову військову службу. У період його служби батьки переїхали до міста Херсон, і після демобілізації він повернувся до них. У Херсоні працював в охороні на підприємстві, де зустрів свою майбутню дружину. Згодом вони одружилися, а у 1998 році в подружжя народилася донька Дарія. Пізніше шлюб розпався, і Руслан переїхав до села Миролюбівка, де проживав разом із донькою та тещею. Працював у ПОСП «Червона Україна». Згодом виїхав до міста Вінниця, де продовжив трудову діяльність. У липні 2023 року Руслан добровольцем став на захист Батьківщини та вступив до лав Збройних Сил України. Проходив службу гранатометником у складі 3-го механізованого відділення 3-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону військової частини А4722. 17 вересня 2023 року під час виконання бойових завдань у районі Роботине – Новопрокопівка Пологівського району Запорізької області, внаслідок безпосереднього зіткнення з ворогом у бою, Руслан загинув смертю хоробрих. З цього ж дня він вважався безвісти зниклим, а 19 вересня 2025 року результати ДНК-експертизи підтвердили його загибель. Похований Герой у селі Новогригорівка на місцевому кладовищі.У Руслана залишилися донька . Він віддав своє життя за свободу і незалежність України, за мирне майбутнє своєї дитини та всієї країни. Світла пам’ять і вічна слава Герою.

Шинкаренко Анатолій Леонідович 

(20.05.2004 р.-11.11.2025р)

«Композитор»

Анатолій народився 20 травня 2004 року в селі Новорозанівка, де виростав, навчався у Кам'янській  школі, закінчив її, а потім став студентом Єланецького професійного аграрного ліцею.  2023 рік,  юнак підписує контракт і вступає до лав ЗСУ.  Він змінює своє життя зі звичного, мирного на тривожне, сповнене небезпек, воєнне. Анатолій стає солдатом батальйону охорони кулеметником 4-го відділення взводу снайперів в/ч А 0139. З 11 листопада 2025 року Анатолій вважався  зниклим безвісти. Попри довгі очікування та  віру в його повернення, попри надію, що Анатолій подасть про себе звістку - надійшло сповіщення, що внаслідок бойових дій під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Куп’ янськ  Харківської області Анатолій загинув.  За досягнуті успіхи у бойовій підготовці, зразкову військову дисципліну, мужність  і відвагу, самовідданість та стійкість виявлені під час проходження військової служби, невичерпну енергію в справі служіння українському народові неодноразово нагороджений Грамотами. Усім, хто знав Толю, важко повірити в цю втрату. Він був хорошим сином, надійним товаришем, уважним до рідних та близьких, завжди готовим прийти на допомогу іншим. Ми знали його як щирого, відкритого, дружелюбного хлопчину, який понад усе любив життя, родину і музику. Багато хотів  встигнути, але війна стала цьому на заваді, не давши здійснитись юнацьким мріям.  У скорботі залишилися мама, сестри та брати.Похований Герой на місцевому кладовищі в селі Новорозанівка. Вічна пам’ять і слава Герою України. Низький уклін за його мужність і жертовність.