Березнегуватський старостинський округ

Боднарчук Радіон Михайлович

(26.06.1993 – 29.11.2022)

"Случ"

        Народився 26 червня 1993 року в      с. Березнегуватське Новобузького району, Миколаївської області в сім'ї учасника бойових дій в Афганістані Боднарчука Михайла. В 2000 році пішов до школи. З самого дитинства був дуже допитливим та розумним, відмінно навчався, займався спортом, приймав активну участь у художній самодіяльності, без його участі не проходив жоден концерт чи конкурс. Дуже захоплювався технікою та був справжньою опорою батьків ще зі шкільних років. Товариський, щирий та добрий, Радік був справжнім другом та справжнім патріотом України: волелюбним та відданим.

Закінчивши школу, в 2011 році , вступив до Миколаївського педагогічного університету. Здобуваючи професію менеджера, навчався на військовій кафедрі. Після навчання пішов працювати експедитором. У 2017 році, одружився .В тому ж році був призваний до лав Збройних Сил України. Згодом продовжив службу за контрактом у м. Львів. З червня 2020 року по лютий 2021 року проходив службу в зоні АТО.

Повернувшись до мирного життя, сім'я переїхала до м. Кропивницький, і Родіон продовжив працювати в торгівлі. 10 листопада 2021 року в сім'ї сталася чудова подія — народився син Іван. Вся любов і батьківське піклування було віддане синочку та дружині. Але настав лютий 2022 року і Родіон, без будь яких вагань, пішов до військомату м. Кропивницький та став на захист рідної країни. У званні капітана проходив службу та був командиром бригади в підрозділі 71-ї окремої єгерської бригади під позивним “Случ”. Загинув 29 листопада 2022 року в м.Опитне Донецької області від вибухової травми. Похований у рідному селі Березнегуватське.

Панфілов Андрій Олександрович

(19.04.1986 – 05.04.2023)

"Медик"

      Народився 19 квітня 1986 року в с.Березнегуватське Новобузького району Миколаївської області. Тут пройшли його дитячі та юнацькі роки. За вдачею був веселим і товариським. Любив музику, гарно танцював. Був оптимістом, мав багато задумів та планів.

Після школи самотужки опанував всі види будівельних та ремонтних робіт. Заробляв на життя, працюючи в цій сфері. Був справжнім майстром на всі руки. Завжди готовий прийти будь-кому на допомогу. Андрій був активним учасником з благоустрою рідного села. Був дбайливим господарем, працьовитим і наполегливим.

Під час мобілізації 24 жовтня 2022 року був призваний на військову службу. На війні був бойовим медиком 1-го механізованого взводу механізованої роти військової частини А7355. Молодший сержант Андрій вірний військовій присязі, виявляв стійкість та мужність.

4 квітня 2023 року на острові Великий Потьомкін на Херсонщині потрапив під танковий обстріл. Рятуючи життя побратима, був поранений. У цей день евакуйований до Херсонської обласної клінічної лікарні. Цілу ніч лікарі боролись за життя захисника. Вранці 5 квітня 2023 року перестало битися змучене серце воїна. Андрій віддав своє життя за Україну!

Світлий спомин про захисника сильніший за смерть і назавжди залишиться у пам’яті тих, хто його знав. Герої не вмирають, вони залишаються у наших серцях!

Похований у рідному селі Березнегуватське.

Продан Сергій Георгійович

(09.10.1976 – 24.04.2022)

"Прапор"

      Народився 9 жовтня 1976. року в с. Березнегуватське Новобузького району Миколаївської області в родині простих і працьовитих людей - Георгія і Валентини Проданів.

    У 1983 році, коли Сергію виповнилося майже 7, пішов до Березнегуватської школи. У навчанні був старанним та наполегливим, а в житті скромним і сором'язливим, і здається цю свою сором'язливість намагався сховати за ледь помітною посмішкою. Завжди мав повні кишені смаколиків, якими пригощав друзів.

Шкільні роки промайнули швидко і безтурботно. Далі Сергій, у 1991 році, вступає до Новобузького технікуму механізації та електрифікації сільського господарства за спеціальністю електрик.

Закінчивши навчання в технікумі Сергій був призваний на строкову військову службу в якості курсанта. Через рік Сергій отримує звання прапорщика і підвищення по службі до начальника радіостанції.

Після звільнення з військової служби у 2001-2002 рр.працює відповідальним виконавцем Центрального РВК м.Миколаєва.

У 2004 році (заочно) вступає до Миколаївського національного університету культури і мистецтв на спеціальність документознавець-менеджер органів державної влади та управління. У 2009 році успішно завершує навчання в університеті і з 2010 по 2013 рр. працює в ОВС (органи внутрішніх справ) Миколаївської області на посаді дільничного інспектора поліції.

У лютому 2014 року Сергій знову повертається на військову службу, але вже за контрактом на посаду начальника ГЗС в/ч 4465.

В цей же період встигає побувати в зоні бойових дій на Сході.

Після завершення контракту Сергій, як і переважна більшість наших співвітчизників, відправляється працювати за кордон. Та незадовго до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну повертається додому.

Добровільно пішов боронити цілісність і незалежність Батьківщини у складі 79 ОДШБр.

Загинув Сергій 24 квітня 2022 року біля населеного пункту Коровій Яр Донецької області, залишившись з такими ж відважними побратимами, прикривати відхід групи.

Указом Президента України від 03.09.2023 Сергій Продан нагороджений "Орденом за мужність ІІІ ступеню" (посмертно).

Похований у рідному селі Березнегуватське.

Сінельников Сергій Григорович

(08.11.1971 – 24.04.2023 )

"Батя"

    Народився 8 листопада 1971 року в с. Шевченково Вітовського (Жовтневого ) району Миколаївської області.   Ріс допитливим та веселим хлопчиком, іноді бешкетував.   У перший клас пішов до Шевченківської середньої школи.

 У 1984 році він з родиною переїхав у с.Березнегуватське. Із шостого класу продовжує навчання в Березнегуватській ЗОШ . Сергій у школі був скромним і товариським. Мав гарні здібності до навчання та чудову пам'ять. Навіть робив спроби писати вірші. Сергій вправно допомагав батькам по господарству, наглядав за молодшими сестрою Ларисою та братом Юрієм. Із підліткового віку намагався бути за старшого в родині.

Щороку на літніх канікулах підробляв у колгоспі.

Після закінчення школи отримав свідоцтво тракториста-машиніста і старанно працював на колгоспних ланах.

Восени 1989 року призваний на строкову службу в прикордонні війська. Повернувшись додому, Сергій працював механізатором. Був надзвичайно добрим, щирим, працьовитим і відповідальним. Турбувався про сім'ю. Разом з дружиною Наталією виховував доньку Аліну. Працював коло землі.

Але мирне життя перекреслила війна на Сході України. Сергій мужньо став на захист рідної землі. У 2014-2015 роках . Він брав участь у складі 28 -ї ОМБр у бойових діях біля населених пунктів Красногорівка, Мар'їнка, Піски.

Указом Президента України від 17 лютого 2016 року за відвагу та мужність військовослужбовця Сергія Сінельникова нагороджено відзнакою Президента України "За участь в АТО".

2022 рік... Повномасштабне вторгнення російської армії в Україну. 21 вересня 2022 року Сергій був мобілізований до лав ЗСУ. Він захищав територіальну цілісність та суверенітет України у складі 57-ї ОМПБр 42-го батальйону 2-ї роти 2-го взводу. Сергій виконував бойові завдання на Херсонському напрямку, а з жовтня 2022 року - на підступах до Бахмуту Донецької області.

4 грудня 2022 року отримав тяжке поранення, лікувався в шпиталях Дніпра та Луцька, а вже 6 лютого повернувся в стрій.

 Навесні 2023 року сумна звістка сколихнула всіх односельців. 24 квітня стрілець-санітар Сергій Сінельников загинув під час виконання службових обов'язків у зоні ведення бойових дій, у селі Хромове на Донеччині, віддавши своє життя в боях за рідну Україну, її цілісність, незалежність, за честь і гідність свого народу. Йому тоді було 51. Він мав багато планів та задумів на майбутнє, яким не судилося збутися. Дружина залишилася без чоловіка, донька - без батька, сестра - без брата.

Похований Сергій 25 травня 2023 року в с.Березнегуватське.

Ширяєв Владислав Сергійович

 (07.12.1996 – 27.11.2022)

"Швидкий"

   Народився 7 грудня 1996 року в селі Березнегуватське Новобузького району Миколаївськоі області.

З самого дитинства Влад ріс енергійним, веселим та життєрадісним хлопчиком. З першого класу навчався в Березнегуватській школі. Був товариський , врівноважений, мав твердий характер.

У навчанні, Владислав, був дуже здібним , старанно вчився.

Навчаючись у 5 класі почав відвідувати місцевий храм і допомагати священнику під час Богослужіння в храмі, а також приймав участь у Різдвяних виступах.

Будучи старшокласником, Владислав, став приймати активну участь в художній самодіяльності сільського клубу. Особливо йому подобалось займатись танцями та працювати в гуртку сатири і гумору.

Хлопець був здібним, тому після закінчення школи, у 2014 році, без проблем вступає до Новобузького фахового педагогічного коледжу.

У Владислава було велике бажання зібрати гроші - мамі на операцію, тому працював дома і за кордоном.

Через п'ять місяців після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, Владислав приймає тверде рішення іти захищати Батьківщину від ворога. У серпні 2022 року Владислав відправляється до Новобузького ТЦК і добровільно підписує контракт. Хлопця зараховують солдатом-стрільцем, помічником гранатометника 1-го аеромобільного взводу 1-ї роти аеромобільного батальйону 79-ї ОШБД в/ч АО 224.

А вже 27 листопада 2022 року нашу громаду сколихнула страшна звістка про його смерть.

У важких боях біля н.п. Мар'їнка Донецької області, виконуючи бойове завдання, Владислав Ширяєв, загинув.

Нагороджено медаллю "За військову службу Україні" (посмертно).

Похований у рідному селі Березнегуватське.

 Юрченко Олександр Анатолійович

(11.09.1997-29.08.2022)

 Народився 11 вересня 1997 року у смт. Устинівка Кіровоградської області .

Сашко ріс спокійним, життєрадісним та з нестримною цікавістю пізнавав навколишній світ.

Свою шкільну дорогу Олександр розпочав в Устинівській ЗОШ, коли 1 вересня 2004 року пішов до 1 класу. Хлопчина ріс вихованим та дисциплінованим учнем, фізично загартованим юнаком, який встигав поєднувати навчання, допомогу по господарству та відпочинок з однолітками.

Закінчивши у 2012 році 9 класів Сашко вирішує вступати до Бобринецького ПТУ №33 та здобуває професію тракторист- машиніст сільського господарства, а далі з 2015 року продовжує навчання у Новобузькому фаховому коледжі МНАУ по спеціальності електрик. Тут , майже по завершенню навчання, зустрічає своє кохання - Наталку, з якою в подальшому поєднає свою долю.

Після навчання повертається до рідної Устинівки, де працює електриком Устинівського РЕМу. Звідти ж у жовтні 2019 року був призваний Устинівським РВК на строкову службу до ЗСУ.

У 2020 році, коли термін строкової служби майже добігав кінця, Олександр вирішив пов'язати свою долю і надалі зі ЗСУ, підписавши контракт.

З квітня по грудень 2021 року був направлений в зону бойових дій на Схід. Після повернення з зони АТО старшого солдата Юрченка Олександра Анатолійовича прикомандировують до Мукачівської 128-ї ОГШЗБр водієм ЗРК 1-го відділення.

До початку буремних подій залишається не повних 2 місяці... А потім, як грім серед ясного неба - війна.

Сашко так і не отримав обіцяну відпустку, під час якої мріяв міцно обійняти дружину, яка вже на той час носила під серцем їх донечку.

Маленька Олександра народилася 1 квітня 2022 року але тато так і не зміг потримати крихітку на своїх міцних руках, не встиг пригорнути до свого люблячого серця.

29 серпня 2022 року, під час наступальних дій, біля населених пунктів Нововознесенське та Миролюбівка Херсонської області Сашко загинув.

Нагороди:

- медаль Учасника Бойових дій  та медаль "За військову службу Україні",  відповідно Указу Президента України від 07.04 2022 р.

Поховали Героя 6 вересня 2022 року в с.Березнегуватське.

Слабко Олег Олегович  

🕯 (17 липня 1990 — 23 жовтня 2022, офіційно підтверджено 15 липня 2024)

«Шустрий»

 Народився 17 липня 1990 року. Зростав у Березнегуватському Новобузького району Миколаївської області. Навчався у Березнегуватській загальноосвітній школі. Вже з юних років вирізнявся чесністю, життєрадісністю, справжньою дружністю. Для друзів був надійним і вірним товаришем, який завжди умів підбадьорити, підняти настрій та підтримати у складний момент.

У родині Олег був опорою та гордістю: перший помічник для мами, приклад для молодшого брата і підтримка для батька. Його доброта, відповідальність та щирість залишили теплий слід у серцях усіх, хто його знав.

Після школи вступив до Кіровоградського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ. Отримавши диплом і звання лейтенанта, був направлений на службу дільничним офіцером поліції до Корабельного району м. Миколаєва. Відзначався відповідальністю, порядністю й сумлінним виконанням службових обов’язків. За свою службу здобув чергове звання — капітан поліції.

У 2014 році Олег одружився з Ліною. У щасливому шлюбі народилися син Максим і донечка Софія. Він був турботливим батьком, добрим господарем і справжнім сім’янином. Упорядковував своє обійстя, дбав про комфорт і затишок для родини, а двері його дому завжди були відкриті для друзів і рідних.

Однак мирне життя змінила війна. З початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року Олег відправив родину до батьків, а сам знову став на захист Батьківщини. Його зарахували до складу 36-ї окремої бригади морської піхоти, 1 десантно-штурмового батальйону.

У складі підрозділу він брав участь у боях за Миколаїв, захищав важливі об’єкти — Калинівку, Константинівку, Тернівку, Урядовий квартал та Варварівський міст. Згодом його бригаду направили на схід — у Донецьку область.

Олег проявив себе як відповідальний та відданий боєць, підтримував справність техніки й озброєння, розвивав свої військові навички. Вірний побратимам, завжди підтримував їх — своєю щирістю, оптимізмом і внутрішньою силою. Його відкритість, доброта та готовність прийти на допомогу вирізняли його в будь-якій ситуації. Він був справжнім патріотом, мужнім і безстрашним.

23 жовтня 2022 року, під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Опитне Донецької області, Олег зник безвісти. Протягом 1 року і 9 місяців його родина жила в невимовному чеканні та надії.

15 липня 2024 року стало відомо про ідентифікацію тіла загиблого воїна. Офіційною датою загибелі визначено 23 жовтня 2022 року.

Поховали Героя  в с. Березнегуватське.

                                                                 Бурсук Олексій Петрович 

                                                    (16 грудня 1974 — 23 липня 2024)

«Бузина»

Народився 16 грудня 1974 року на Черкащині. У 1988 році родина Бурсуків переїхала до  села Березнегуватське, де батьки працювали в місцевому колгоспі. Олексій легко адаптувався до нового середовища, ставши частиною шкільного колективу Березнегуватської школи.

У шкільні роки вирізнявся спокоєм, щирістю та доброзичливістю. Брав активну участь у позакласному житті, ніколи не конфліктував і з усіма підтримував дружні стосунки.

Після закінчення школи працював у колгоспі. З 1992 по 1994 рік проходив строкову військову службу в Збройних Силах України. Повернувшись, продовжив трудову діяльність у колгоспній майстерні. В роботі був сумлінним, відповідальним, чесним — справжній приклад трудової скромності.

Олексій був людиною глибокої душі, відкритого серця, щирим, скромним, працьовитим. Особливо ніжно він ставився до батьків, ніколи не цурався жодної роботи, допомагав по господарству й нікому не відмовляв у допомозі.

Він був люблячим і турботливим батьком. Самостійно виховував доньку Мілену, підтримував її в боротьбі з важкою хворобою, допомагав здобути освіту, постійно цікавився її життям. Його батьківська любов була глибокою та щирою.

За зовнішньою скромністю Олексія ховалася чуттєва, романтична натура. .У стосунках із  дружиною Катериною він віднайшов тепло, взаєморозуміння та мріяв про спільне майбутнє. Вони разом будували плани на життя, яке, на жаль, обірвалось передчасно.

Вірний побратимові Сергієві, Олексій пішов добровольцем на фронт. До останнього залишався вірним військовій присязі, мужньо та до кінця виконав свій обов’язок захисника України.23 липня 2024 року в районі населеного пункту Роботине Запорізької області героїчно загинув наш земляк, захисник України. 

Похований у рідному селі Березнегуватське.

Мельниченко Олександр Сергійович
 «Мантяха»

(18.02.2000р.-01.11.2025р.)

 Народився 18 лютого 2000 року. У рідному селі Березнегуватське Новобузького району Миколаївської області, де пройшли його дитячі та юнацькі роки. Закінчивши 9 класів Березнегуватської середньої школи, вступив до Південноукраїнського професійного ліцею, де здобув спеціальність електрозварювальника. Після отримання диплома працював зварювальником за кордоном, а згодом на заводі «Юженергобуд».

Одружився. Дружина Люба подарувала йому двох синів — Сергія та Давіда. Олександр був надійною опорою для своєї родини.

Він був щирим, товариським, чесним і скромним, завжди готовим підтримати, допомогти і підбадьорити. Його поважали й любили всі, хто мав щастя знати його. Любив життя, рух, спорт, людей, і його енергія надихала оточуючих. Він мав плани, сім’ю, захоплення, але голос його душі покликав боронити вільну Україну.

Свій бойовий шлях розпочав як матрос, пройшов навчання в Україні та за кордоном, після чого отримав посаду оператора безпілотних літальних апаратів. За самовіддану службу, патріотизм і громадянську мужність був удостоєний відзнаки КМП «За вірність морській піхоті», нагрудного знака 35 ОБрМП «Воля і Честь» та орден «Богдана Хмельницького».

Оператор безпілотних літальних апаратів відділення ударних БПЛА взводу ударних БПЛА роти ударних БПЛА батальйону безпілотних систем військової частини А0216, Олександр Сергійович загинув 1 листопада 2025 року під час виконання службових обов’язків у районі населеного пункту Новотроїцьке Самарівського району Дніпропетровської області внаслідок ворожого комбінованого ракетно-БПЛА удару.

Похований Герой у рідному Березнегуватському.У скорботі залишилися дружина, діти, батьки, сестра та брат.Вічна пам’ять Герою. Слава його мужності та відданості Україні.

Романішин Іван Анатолійович

(17.11.1977 – 07.03.2026)

(Сержант, водій-спостерігач зенітного кулеметного взводу в/ч А5013)

Народився 17 листопада 1977 року в селі Березнегуватське. Після 9 класів Березнегуватської середньої школи він пішов працювати в колгосп, згодом відслужив строкову службу і знову повернувся додому. До війни він жив звичайним життям — працював, їздив країною на заробітки, шукав кращої долі, щиро дбав про рідних і будував плани, яким не судилося збутися через ворожу навалу. Він був надзвичайно щирим, товариським і світлим хлопцем, із тих, з ким легко сміятися і кому хочеться довіряти.

Іван не шукав слави чи високих нагород. Але коли прийшла війна, він зробив вибір, який відрізняє справжніх чоловіків — став на захист своєї землі. Він пішов добровольцем, промовивши слова, що тепер назавжди закарбувалися в пам’яті близьких: «Хлопці воюють... як я їм буду в очі дивитися». У цих словах була вся його совість і вся його любов до Батьківщини.

Служба водія-спостерігача зенітного кулеметного взводу в/ч А5013 стала для нього не просто роботою, а щоденним подвигом. Це була постійна готовність бачити небезпеку першим, попереджати, берегти життя інших. Протягом трьох з половиною років він сумлінно виконував свій обов’язок на найскладніших ділянках фронту — Запорізький та Донецький напрямки стали його бойовим гартом. Дні і ночі під обстрілами, боротьба за кожен метр української землі вимагали надлюдських сил, і він їх мав. За відвагу, відповідальність та незламну силу духу сержант Романішин був відзначений цінним подарунком від командування — свідченням його справжньої воїнської доблесті.

Життя захисника обірвалося 7 березня 2026 року в селі Кіндратівка Дружківської громади Краматорського району Донецької області. Сержант Романішин Іван Анатолійович до останнього подиху залишався вірним своїм побратимам і своєму народу. Сьогодні він повернувся на вічний спочинок у рідне село Березнегуватське. Герой, який не боявся дивитися в очі небезпеці, тепер дивиться на нас із небес, залишаючи по собі тихий смуток і безмежну гордість.

Вічна пам'ять і слава Герою!

Полосенко Андрій Костянтинович

(01.01.1987-20.03.2026)

Народився 1 січня 1987 року, символічно розпочавши свій життєвий шлях разом із початком нового року. Його дитячі та юнацькі літа минули в селі Березнегуватське, де він зростав активним, допитливим та щирим юнаком. Навчаючись у школі, Андрій був душею компанії та яскравим учасником художньої самодіяльності — він не просто виступав на сцені, він творив і дарував людям найцінніше — усмішки. Поряд із творчістю завжди йшла відповідальність: він гідно захищав честь школи на районних олімпіадах, демонструючи наполегливість, гострий розум і прагнення досягати більшого.

Після закінчення Березнегуватської середньої школи Андрій здобув вищу освіту в Міжнародному університеті «Україна» за спеціальністю «Облік та оподаткування». Свій професійний шлях розпочав у Миколаєві, працюючи в ПП «Баранюк». У житті він був надзвичайно привітним і товариським, володів рідкісним хистом — знаходити спільну мову з будь-ким, розвеселити в скрутну хвилину та бути поруч саме тоді, коли це було найнеобхідніше.

Та коли на рідну землю прийшла велика біда, Андрій не зміг залишитися осторонь. У 2024 році він прийняв найважливіше рішення у своєму житті — пішов на війну добровольцем. Свідомо, мужньо, без вагань. Його шлях як воїна був позначений високим професіоналізмом: пройшовши навчання у Львівській академії офіцерів, Андрій продовжив освоювати військову науку на території Великої Британії. Як одному з найкращих курсантів, йому було вручено сертифікат військового досягнення та нагороджено пам’ятною відзнакою.

23 квітня 2025 року наказом Головнокомандувача ЗСУ Андрію Полосенку було присвоєно звання молодшого лейтенанта. Він був призначений командиром вогнеметного взводу роти радіаційної, хімічної, біологічної розвідки військової частини А4749 і направлений у місто Краматорськ. Його служба була надзвичайно складною і небезпечною — там, де невидима загроза може бути не менш страшною за кулі. Як командир, він ніс на своїх плечах подвійний вантаж: відповідальність за виконання бойових завдань та, найголовніше, за життя своїх побратимів.

Він воював у Донецькій та Харківській областях, на тих ділянках фронту, де щодня вирішувалася доля нашої свободи. У нелюдських умовах Андрій залишався вірним присязі та своїм переконанням. За сумлінність та бездоганну службу він неодноразово отримував подяки від командира частини, ставши прикладом справжнього українського офіцера.

Для своїх батьків Андрій був єдиним сином — їхньою надією, радістю і цілим світом. Вони виховали в ньому силу, доброту й ту безмежну гідність, яка повела його на захист кожного з нас.

Молодший лейтенант Полосенко Андрій Костянтинович, до кінця відданий військовій присязі на вірність українському народові, помер 20 березня 2026 року в шпиталі військової частини А3306 міста Харків, де проходив лікування. Його серце, що так сильно любило життя і Україну, зупинилося, але пам'ять про його подвиг житиме вічно.

Світла пам’ять Герою! Низький уклін батькам за виховання справжнього Сина України.