Софіївська громада

Миколаївська область, Баштанський район

Вітри історії над Інгулом.

Дата: 12.08.2020 10:08
Кількість переглядів: 1853

РЛП "Приїнгульський"

 

 Вітри історії над Інгулом.

Я сиджу на високому березі Інгулу, який нібито підпирають від самого центру землі виходи граніту, праворуч – два мости через річку – старий і новий.

Новим ми, жителі району називали його у вісімдесяті роки минулого століття, а зараз він уже ветеран, з латками, ремонтами, з лайками від водіїв, що скаржились на його проїжджу частину. Так і вжитті сіл, районів, областей – є часи народження, розквіту і поважного віку.

На тому березі – Софіївка. Гарне село, працьовиті люди, в певному сенсі слова Софіївка зараз ледь не локомотив розвитку району – потужні видобувне і переробні підприємства, що надали роботу не одній парі працьовитих рук. Гарячої жнивної днини свідчать про потужності черги вантажівок зі збіжжям. Праворуч і ліворуч вздовж берегів Інгулу – теж села: великі й не дуже, навіть зовсім малі. В них люди живуть – не менш працьовиті, талановиті. Як і Софіївка – з не менш цікавою і навіть давнішою історією.  Стрімко несе переді мною свої води Інгул, несе наче не тільки в просторі, а й у часі. Давне минуле винесено водами у море, але його відлуння – в спогадах, легендах, документах різних часів. Спробуймо і ми трохи зануритись в історію Приїнгулля, історію, підтверджену документами, наповнену пристрастями і життям, деколи схожу на белетристику зі своїми закрученими сюжетами.

 Багато сотень років тому, коли пішли звідсіля давньослов’янські племена уличів і тиверців, став цей причорноморський степ кочовим Диким полем, звідкіля безжальні татари-людолови робили напади на українські землі, зводячи в полон працьовитих чоловіків, красунь-жінок, залишаючи по собі згарища, зойки і прокльони. І жадобу помсти, бажання захистити себе. З середини 17 століття виникають  паланки і зимівники козаків в південних степах, зокрема і на Миколаївщині. На сайті Фаберова дача є перелік задокументованих козацьких поселень на території нашого району: Новий Буг, Ганнівка, Баратівка, Антонівка, Ольгопіль. Щоправда в книзі «Миколаївщина козацька» (О.Ковальова та ін., Миколаїв, Іліон, 2017, 448С.), автори вказують на знахідку надгробного каменя в Ульянівці, датованого 1702 роком, але в мене особисто виникають питання щодо методів історичного дослідження, деяких узагальнень авторів, зокрема, й про те що «територія Миколаїва  ще з середини 17ст була козацькою».

Звернемось до сухих строк документів. Якщо брати документи , то перші населені пункти зафіксовано над Інгулом 1778 року. Під цією датою (а не 1780)  в Опису земель за 1806 рік повідомляється:

   «(№) 195 деревня Баратовка, она ж и Ульяновка коллежского советника жены Елисаветы Шкларевичевой 102 64 8600 400  (1)778(г) апр. 30
(1)780 генв.15 и июня 2го» – вірогідно, дата створення запису. Те ж саме стосується і такого запису : «()196 слобода Ановка-Аникеевка майорши княгини Анны Сергеевой дочери Баратовой 73 62 2900 100  (1)780 генв.15 и июня 2 го» . Анна і Єлізавета – Дочки Сергія Баратова. Слід зауважити, що Сергій Гівович (Григорович) Баратов був сином Гіві Бараташвілі, батько якого, Нодар  1724 року прибув до Москви у свиті грузинського царя Вахтанга І та залишився служити в Росії, як і багато його земляків. За часів Анни Іоанівни вони одержали землі в межах теперішньої Полтавської області, а пізніше і у нас (див. матеріали УІІ Миколаївської обласної краєзнавчої конференції «Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження»/Можливості Кіммерії, 2008, стор154-156). Про капітана Баратова ми колись уже згадували у зв’язку з утворенням поштових станцій на сторінках газети(«Вперед», №13 від 17.02.18, «Гортаючи старі документи»).

Під тим же 1778 роком згадується і … «(№)194 деревня Овсяникова (теперішня Вівсянівка)  майора Тимофея Афанасьева сына Авсяникова 71 54 2700 300 (1)778 марта 30».  1780 року є запис про … «(№)189 деревня Антоновка капитанов Ильи и Ивана Григорьевых детей Булацелевых 74 49 4400 100 (1)780 генв.15 и июня 2» - це південна частина сучасної Баратівки,  сучасна Антонівка знаходиться південніше.

Архієпископ Херсонський Гавріїл (Розанов) в запису за 1783рік згадує «…Слободы Баратовки, Успенская, деревянная (церковь) Бобринецкаго уезда …

Села Ульяновки, Богородицкая(церковь), деревянная Бобринецкаго уезда с переносом из Баратовки в деревню Ульяновку. Посему и называется ныне Ульяновскою» (Историко-хронологическое описание церквей епархии Херсонской и Таврической / сост. Гавриил, А. Х. и Т., ныне Т. и К. - Одесса, 1848. - 71 с. - Из Т. 2 : Записок Одесского Общества истории и древностей).

Такий початок нашої історії – сухі цифри. А тепер трохи історичної белетристики, яку будемо підсилювати фактами, оскільки прямих фактів автор не зміг одержати (допоки). Справа в тім, що значна частина документів поки що недоступна (брак коштів і часу на поїздки до архівів, частина з яких взагалі знаходиться за межами країни, не всі вони оцифровані  і знаходяться в відкритому доступі).

…Січневої ночі 1760 року в місті Стамбул, в грецькому кварталі Фанар (так, саме в тому, де зараз резиденція Вселенського патріарха, в оточенні пихатих турецьких палаців  та мечетей, де навіть і зараз поряд з резиденцією патріарха, оточеною колючим дротом, височіє розкішна мечеть Айя-Сулейманія. Кого бере сумнів – дивіться Гугл планета Земля). Так ось, січневої ночі 1760 року в родині  заможного і знатного грецького купця  Панталіса Маврокордато, що належав до царської родини (як потім казала сама героїня), народжується дівчинка на ім’я Софія. За іншими даними вона народилася в містечку Бурса в родині небагатого купця-грека, який знов же переїздить до Стамбула, в Фанар. Незабаром батько помирає, мати вдруге виходить заміж за вірменського купця , але помирає і другий чоловік. Тоді вона для прожиття стає куртизанкою та звідницею у багатому кварталі, де розташовані іноземні посольства. Там вона знайомить свою 17-річну вже доньку Дуду (так її звали домашні) з польським послом  Боскамп-Лясопольським. Софія припадає йому до серця, і він «виводить її в люди» і для цього винаймає для неї вчителів шляхетних манер, французької (турецькою, італійською та, звісно, грецькою вона на той час володіла; французька ж у ті часи відкривала шляхи до всіх знатних будинків Європи), математики, вводить до світу мистецтв. Але коли його відкликають до Польщі, він залишає її в Стамбулі з «посагом» в півтори тисячі дукатів та обіцянкою викликати до себе  і потім видати заміж за багатого купця (амбіції Софії того часу).

І дійсно, в січні 1779 року Софія виїздить у далеку північну країну, але до Варшави не прибуває. В невеличкій Кам’янецькій фортеці вона закохує в себе сина коменданта, майора Йосифа де Вітт. Через декілька днів вони укладають шлюб, навіть не взявши благословення в батька нареченого. Той страшенно розлютився, але під впливом чарівності молодої змінює гнів на милість. Молоді 1781 року їдуть до Варшави, де Софія причаровує короля Станіслава Августа – і з того часу де Вітт стає просто чоловіком прекрасної Софії. Далі блискавичний вояж Європою: прусський двір, Відень, знайомство з імператором Йосифом ІІ, знайомство з Марією-Антуанеттою, майбутніми королями Франції Людовиком 18 та Карлом Х (тоді ще графом д’Артуа). Де Вітт вражений, але його самолюбство втішене народженням 1781 року, в січні, сина Яна (Івана). Де Вітти повертаються до Кам’янця, де після смерті  батька уже генерал Йосиф де Вітт стає комендантом фортеці. Напевне вже в той час Софія виконувала деякі  конфіденційні доручення петербурзького двору, так само, як і під час подорожі до Стамбулу. До речі, поляки,що супроводжували Софію до турецької столиці, дуже охололи до неї, як і польський двір взагалі, дізнавшись про деякі подробиці її юних років . Через це, та ще й з-за того, що де Вітт не міг продати у Варшаві свою посаду коменданта Кам’янця, він переїздить до Росії. Приблизно в цей період часу Софія якимось чином знайомиться з «найсвітлішим» князем Потьомкіним, справивши неабияке враження на нього. Між князем і де Віттом відбулися торги, внаслідок чого останній за проханням Потьомкіна до Йосифа ІІ одержує титул графа Священної Римської імперії (Австрії), та зі збереженням генеральського звання переходить у російське підданство і призначається губернатором Херсона. Нарешті в нашому оповіданні зі слизької стежки белетристики ми стаємо на впевнену сторінку документа – В.А. Македонов в своїй книзі «Персональный состав административного аппарата Новороссии 18 века» (Запорожье, «Просвіта», 2011) пише:  
                                                         «…Крепость Херсонская

Обер-коменданты

1783-1791      полковник, бригадир (21 апреля 1785) Соколов Александр Лаврентьевич (р. 1732).

1791-1795      генерал-поруччик (25 марта 1791), граф Витт де Осип Ианович (1738/39 1814/15). В ведении графа Витта де О.И. находились так же Очаков, Кинбурн и Николаев. (Граф Витт де О.И. принят на русскую службу 28 февраля 1790 с чином генерал-майор)...»
 

Де Вітт одержує нечувану для тих часів платню – 6000 рублів на рік! І все це для того, щоб гречанка була поряд  з Потьомкіним в Очакові, Ізмаїлі, Хотині, а чоловік не заважав. Та той вже не дуже переймався, зрозумівши, що краще мати неабиякий зиск з походеньок дружини.  Але восени 1791 року  Потьомкін помирає дорогою до Ясс. Та Софія недовго сумує – у тих же Яссах під час балу вона знайомиться з найбагатшою людиною на території України – польським магнатом графом Щенсни Станіславом Потоцьким (останній виплатив де Вітту два мільйони польських злотих відкупного!) . Не будемо занадто занурюватись у подальші пригоди, зазначимо тільки, що Софія зіграла роль «троянського коня» в польському питанні – через Потоцького було утворено Конфедерацію і Польща потрапила під третій розділ, що означало розвал країни. Та відзначимо адюльтер – стосунки Софії з сином Потоцького Єжи. Це настільки вразило ясновельможного пана, що він розриває будь-яки стосунки з Софією.  Від першого шлюбу, як ми знаємо, в неї був син Ян (Іван), від Станіслава Потоцького – п’ятеро.

Ось тут уважний читач мене запитає – а до чого нам ці, хоч і цікаві, але не надто того, моральні, походеньки. До того ж, при бажанні про них можна в Інтернеті прочитати (де, власне, і сам автор прочитав), і в книжках про це десь йдеться. В тім-то й справа, що зараз ми переходимо до історії від белетристики. Четверо дітей Софії Потоцької – Іван де Вітт від першого шлюбу, Ольга, Софія та Мечіслав (від Потоцького) мають відношення до наших країв. По смерті Станіслава діти його від першого шлюбу з Юзефіною Мнішек – аж одинадцять –  намагаються відсудити спадщину (130 тис. кріпаків, півтори мільйони гектар землі). Деякі з цих земель – на території Єлісаветградського уїзду, вздовж річок Інгулу та Громоклеї. Аби відстояти спадщину, Софія у сорокашестирічному віці їде до Санкт-Петербурга і за допомогою сенатора М.М.Новосільцева (знову ж таки звабою) влаштовує справи на свою користь. Так тут на місці козацького зимівника на Громоклеї з’являється поселення «Графское» (потім – Ольгопіль – на честь Ольги), а на березі Інгула – «Софиевка-Графская», на честь другої дочки. З’являється і село Мечієновка, пізніше Мечіславка  (ми пам’ятаємо про сина Мечіслава). Село згадується в «Плане участка, принадлежащего Андрею и Михаилу Исидоровичам Дурилиным выделенного для продажи… 2 сентября 1897года…» (і це зовсім інша історія). Сестри невдовзі виходять заміж Ольга – за князя Наришкіна Л.А., у них народилась донька Софія – вона нас найбільше цікавить; Софія – за графа П.Д.Кисельова, у них був син, що помер у дворічному віці. Обидві проживали за кордоном, у Франції, хоча деякий час Наришкіни проживали в Криму та Одесі

Всіма справами тут переймався їх брат, Іван де Вітт. Досить колоритна і неоднозначна фігура. Знавець мов, прийнятий в багатьох європейських країнах, на початку ХІХ століття, напередодні наполеонівських війн він фактично керував російською розвідкою в Європі. Життя його було наповнене пригодами. Після битви під Аустерліцем він вступає в армію Наполеона (!!!), встановлює тісні зв’язки з його оточенням, виконує вказівки французького уряду в Варшаві (і, звичайно, передає все в Росію). Перед вторгненням армії Наполеона він перепливає Німан і опиняється в армії Барклая де Толлі. Під час війни організовує козацькі з’єднання в Україні, на нього сиплеться дощ нагород.

По закінченні війни 1812 року він призначається командиром поселенської дивізії на півдні і продовжує займатись шпигунством – тепер проти «інакодумців» - графа  Воронцова в Одесі, декабристів, навіть проти Олександра Пушкіна. Дуже добрі стосунки з імператором Миколою І та Аракчеєвим. Впритул займається військовими поселеннями, особливо в наших місцях. Буваючи в Ольгополі, опікується поселенням «Новый Свет» («Новосветское», тепер Возсіятське). Недарма будинки в Возсіятському причілком на вулицю – щоб урядник у вікна стукав та роздавав наряди, але про це іншим разом. Проводив в військових поселеннях надзвичайно жорстку політику, відому під терміном «аракчеєвщина». Брав участь у російсько-турецькій війні 1828-1829років – і знову злива нагород, призначень, присвоєння звання. Але настає польське повстання 1831року, і, хоч він і приймає участь у придушенні повстання, як і все польське попадає в немилість, подає у відставку. Все своє майно заповідає небозі Софії (тепер не Наришкіній, а, за чоловіком Павлом Петровичем, Шуваловій). В документах Херсонської губернської  креслярської майстерні  за 1851 рік зберігається записка для межування земель в розмірі 12000десятин землі містечка Ольгопіль та села Софіївки.

Намалював я не досить симпатичну картину, але з приводу де Вітта є й інші думки. Моя знайома, архівіст і журналіст з Херсона Тетяна Тарасова зовсім іншої думки про Івана Осиповича, хар його з поз боку, доступ в Інтернеті є, можна ознайомитись, матеріал називається «Похороните меня на мысе Фиолент». Але й Шувалові не надто переймаються справами провінційних володінь – здебільшого вони проживають в Одесі, Криму, а пізніше взагалі виїздять за кордон. В опису земель за 1856 рік села все ще зберігаються за ними. Але пізніше змінюється ситуація в країні, скасовується кріпосне право, докорінно міняється картина власників землі. Історія стає начебто сухішою, більш статистичною, але не менш цікавою – зі своїми пригодами,драмами і подробицями. З’являються нові власники земель – Кірьякові, Гербелі, Юріцини, Тропіни, Дуриліни. І це – тема наших майбутніх розповідей.

  

В.Генчев, співробітник наукового відділу РЛП "Приїнгульський"

 


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Результати опитування

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь