Вітри історії над Інгулом.

Дата: 12.08.2020 10:08
Кількість переглядів: 2427

РЛП "Приїнгульський"

 

 Вітри історії над Інгулом.

Я сиджу на високому березі Інгулу, який нібито підпирають від самого центру землі виходи граніту, праворуч – два мости через річку – старий і новий.

Новим ми, жителі району називали його у вісімдесяті роки минулого століття, а зараз він уже ветеран, з латками, ремонтами, з лайками від водіїв, що скаржились на його проїжджу частину. Так і вжитті сіл, районів, областей – є часи народження, розквіту і поважного віку.

На тому березі – Софіївка. Гарне село, працьовиті люди, в певному сенсі слова Софіївка зараз ледь не локомотив розвитку району – потужні видобувне і переробні підприємства, що надали роботу не одній парі працьовитих рук. Гарячої жнивної днини свідчать про потужності черги вантажівок зі збіжжям. Праворуч і ліворуч вздовж берегів Інгулу – теж села: великі й не дуже, навіть зовсім малі. В них люди живуть – не менш працьовиті, талановиті. Як і Софіївка – з не менш цікавою і навіть давнішою історією.  Стрімко несе переді мною свої води Інгул, несе наче не тільки в просторі, а й у часі. Давне минуле винесено водами у море, але його відлуння – в спогадах, легендах, документах різних часів. Спробуймо і ми трохи зануритись в історію Приїнгулля, історію, підтверджену документами, наповнену пристрастями і життям, деколи схожу на белетристику зі своїми закрученими сюжетами.

 Багато сотень років тому, коли пішли звідсіля давньослов’янські племена уличів і тиверців, став цей причорноморський степ кочовим Диким полем, звідкіля безжальні татари-людолови робили напади на українські землі, зводячи в полон працьовитих чоловіків, красунь-жінок, залишаючи по собі згарища, зойки і прокльони. І жадобу помсти, бажання захистити себе. З середини 17 століття виникають  паланки і зимівники козаків в південних степах, зокрема і на Миколаївщині. На сайті Фаберова дача є перелік задокументованих козацьких поселень на території нашого району: Новий Буг, Ганнівка, Баратівка, Антонівка, Ольгопіль. Щоправда в книзі «Миколаївщина козацька» (О.Ковальова та ін., Миколаїв, Іліон, 2017, 448С.), автори вказують на знахідку надгробного каменя в Ульянівці, датованого 1702 роком, але в мене особисто виникають питання щодо методів історичного дослідження, деяких узагальнень авторів, зокрема, й про те що «територія Миколаїва  ще з середини 17ст була козацькою».

Звернемось до сухих строк документів. Якщо брати документи , то перші населені пункти зафіксовано над Інгулом 1778 року. Під цією датою (а не 1780)  в Опису земель за 1806 рік повідомляється:

   «(№) 195 деревня Баратовка, она ж и Ульяновка коллежского советника жены Елисаветы Шкларевичевой 102 64 8600 400  (1)778(г) апр. 30
(1)780 генв.15 и июня 2го» – вірогідно, дата створення запису. Те ж саме стосується і такого запису : «()196 слобода Ановка-Аникеевка майорши княгини Анны Сергеевой дочери Баратовой 73 62 2900 100  (1)780 генв.15 и июня 2 го» . Анна і Єлізавета – Дочки Сергія Баратова. Слід зауважити, що Сергій Гівович (Григорович) Баратов був сином Гіві Бараташвілі, батько якого, Нодар  1724 року прибув до Москви у свиті грузинського царя Вахтанга І та залишився служити в Росії, як і багато його земляків. За часів Анни Іоанівни вони одержали землі в межах теперішньої Полтавської області, а пізніше і у нас (див. матеріали УІІ Миколаївської обласної краєзнавчої конференції «Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження»/Можливості Кіммерії, 2008, стор154-156). Про капітана Баратова ми колись уже згадували у зв’язку з утворенням поштових станцій на сторінках газети(«Вперед», №13 від 17.02.18, «Гортаючи старі документи»).

Під тим же 1778 роком згадується і … «(№)194 деревня Овсяникова (теперішня Вівсянівка)  майора Тимофея Афанасьева сына Авсяникова 71 54 2700 300 (1)778 марта 30».  1780 року є запис про … «(№)189 деревня Антоновка капитанов Ильи и Ивана Григорьевых детей Булацелевых 74 49 4400 100 (1)780 генв.15 и июня 2» - це південна частина сучасної Баратівки,  сучасна Антонівка знаходиться південніше.

Архієпископ Херсонський Гавріїл (Розанов) в запису за 1783рік згадує «…Слободы Баратовки, Успенская, деревянная (церковь) Бобринецкаго уезда …

Села Ульяновки, Богородицкая(церковь), деревянная Бобринецкаго уезда с переносом из Баратовки в деревню Ульяновку. Посему и называется ныне Ульяновскою» (Историко-хронологическое описание церквей епархии Херсонской и Таврической / сост. Гавриил, А. Х. и Т., ныне Т. и К. - Одесса, 1848. - 71 с. - Из Т. 2 : Записок Одесского Общества истории и древностей).

Такий початок нашої історії – сухі цифри. А тепер трохи історичної белетристики, яку будемо підсилювати фактами, оскільки прямих фактів автор не зміг одержати (допоки). Справа в тім, що значна частина документів поки що недоступна (брак коштів і часу на поїздки до архівів, частина з яких взагалі знаходиться за межами країни, не всі вони оцифровані  і знаходяться в відкритому доступі).

…Січневої ночі 1760 року в місті Стамбул, в грецькому кварталі Фанар (так, саме в тому, де зараз резиденція Вселенського патріарха, в оточенні пихатих турецьких палаців  та мечетей, де навіть і зараз поряд з резиденцією патріарха, оточеною колючим дротом, височіє розкішна мечеть Айя-Сулейманія. Кого бере сумнів – дивіться Гугл планета Земля). Так ось, січневої ночі 1760 року в родині  заможного і знатного грецького купця  Панталіса Маврокордато, що належав до царської родини (як потім казала сама героїня), народжується дівчинка на ім’я Софія. За іншими даними вона народилася в містечку Бурса в родині небагатого купця-грека, який знов же переїздить до Стамбула, в Фанар. Незабаром батько помирає, мати вдруге виходить заміж за вірменського купця , але помирає і другий чоловік. Тоді вона для прожиття стає куртизанкою та звідницею у багатому кварталі, де розташовані іноземні посольства. Там вона знайомить свою 17-річну вже доньку Дуду (так її звали домашні) з польським послом  Боскамп-Лясопольським. Софія припадає йому до серця, і він «виводить її в люди» і для цього винаймає для неї вчителів шляхетних манер, французької (турецькою, італійською та, звісно, грецькою вона на той час володіла; французька ж у ті часи відкривала шляхи до всіх знатних будинків Європи), математики, вводить до світу мистецтв. Але коли його відкликають до Польщі, він залишає її в Стамбулі з «посагом» в півтори тисячі дукатів та обіцянкою викликати до себе  і потім видати заміж за багатого купця (амбіції Софії того часу).

І дійсно, в січні 1779 року Софія виїздить у далеку північну країну, але до Варшави не прибуває. В невеличкій Кам’янецькій фортеці вона закохує в себе сина коменданта, майора Йосифа де Вітт. Через декілька днів вони укладають шлюб, навіть не взявши благословення в батька нареченого. Той страшенно розлютився, але під впливом чарівності молодої змінює гнів на милість. Молоді 1781 року їдуть до Варшави, де Софія причаровує короля Станіслава Августа – і з того часу де Вітт стає просто чоловіком прекрасної Софії. Далі блискавичний вояж Європою: прусський двір, Відень, знайомство з імператором Йосифом ІІ, знайомство з Марією-Антуанеттою, майбутніми королями Франції Людовиком 18 та Карлом Х (тоді ще графом д’Артуа). Де Вітт вражений, але його самолюбство втішене народженням 1781 року, в січні, сина Яна (Івана). Де Вітти повертаються до Кам’янця, де після смерті  батька уже генерал Йосиф де Вітт стає комендантом фортеці. Напевне вже в той час Софія виконувала деякі  конфіденційні доручення петербурзького двору, так само, як і під час подорожі до Стамбулу. До речі, поляки,що супроводжували Софію до турецької столиці, дуже охололи до неї, як і польський двір взагалі, дізнавшись про деякі подробиці її юних років . Через це, та ще й з-за того, що де Вітт не міг продати у Варшаві свою посаду коменданта Кам’янця, він переїздить до Росії. Приблизно в цей період часу Софія якимось чином знайомиться з «найсвітлішим» князем Потьомкіним, справивши неабияке враження на нього. Між князем і де Віттом відбулися торги, внаслідок чого останній за проханням Потьомкіна до Йосифа ІІ одержує титул графа Священної Римської імперії (Австрії), та зі збереженням генеральського звання переходить у російське підданство і призначається губернатором Херсона. Нарешті в нашому оповіданні зі слизької стежки белетристики ми стаємо на впевнену сторінку документа – В.А. Македонов в своїй книзі «Персональный состав административного аппарата Новороссии 18 века» (Запорожье, «Просвіта», 2011) пише:  
                                                         «…Крепость Херсонская

Обер-коменданты

1783-1791      полковник, бригадир (21 апреля 1785) Соколов Александр Лаврентьевич (р. 1732).

1791-1795      генерал-поруччик (25 марта 1791), граф Витт де Осип Ианович (1738/39 1814/15). В ведении графа Витта де О.И. находились так же Очаков, Кинбурн и Николаев. (Граф Витт де О.И. принят на русскую службу 28 февраля 1790 с чином генерал-майор)...»
 

Де Вітт одержує нечувану для тих часів платню – 6000 рублів на рік! І все це для того, щоб гречанка була поряд  з Потьомкіним в Очакові, Ізмаїлі, Хотині, а чоловік не заважав. Та той вже не дуже переймався, зрозумівши, що краще мати неабиякий зиск з походеньок дружини.  Але восени 1791 року  Потьомкін помирає дорогою до Ясс. Та Софія недовго сумує – у тих же Яссах під час балу вона знайомиться з найбагатшою людиною на території України – польським магнатом графом Щенсни Станіславом Потоцьким (останній виплатив де Вітту два мільйони польських злотих відкупного!) . Не будемо занадто занурюватись у подальші пригоди, зазначимо тільки, що Софія зіграла роль «троянського коня» в польському питанні – через Потоцького було утворено Конфедерацію і Польща потрапила під третій розділ, що означало розвал країни. Та відзначимо адюльтер – стосунки Софії з сином Потоцького Єжи. Це настільки вразило ясновельможного пана, що він розриває будь-яки стосунки з Софією.  Від першого шлюбу, як ми знаємо, в неї був син Ян (Іван), від Станіслава Потоцького – п’ятеро.

Ось тут уважний читач мене запитає – а до чого нам ці, хоч і цікаві, але не надто того, моральні, походеньки. До того ж, при бажанні про них можна в Інтернеті прочитати (де, власне, і сам автор прочитав), і в книжках про це десь йдеться. В тім-то й справа, що зараз ми переходимо до історії від белетристики. Четверо дітей Софії Потоцької – Іван де Вітт від першого шлюбу, Ольга, Софія та Мечіслав (від Потоцького) мають відношення до наших країв. По смерті Станіслава діти його від першого шлюбу з Юзефіною Мнішек – аж одинадцять –  намагаються відсудити спадщину (130 тис. кріпаків, півтори мільйони гектар землі). Деякі з цих земель – на території Єлісаветградського уїзду, вздовж річок Інгулу та Громоклеї. Аби відстояти спадщину, Софія у сорокашестирічному віці їде до Санкт-Петербурга і за допомогою сенатора М.М.Новосільцева (знову ж таки звабою) влаштовує справи на свою користь. Так тут на місці козацького зимівника на Громоклеї з’являється поселення «Графское» (потім – Ольгопіль – на честь Ольги), а на березі Інгула – «Софиевка-Графская», на честь другої дочки. З’являється і село Мечієновка, пізніше Мечіславка  (ми пам’ятаємо про сина Мечіслава). Село згадується в «Плане участка, принадлежащего Андрею и Михаилу Исидоровичам Дурилиным выделенного для продажи… 2 сентября 1897года…» (і це зовсім інша історія). Сестри невдовзі виходять заміж Ольга – за князя Наришкіна Л.А., у них народилась донька Софія – вона нас найбільше цікавить; Софія – за графа П.Д.Кисельова, у них був син, що помер у дворічному віці. Обидві проживали за кордоном, у Франції, хоча деякий час Наришкіни проживали в Криму та Одесі

Всіма справами тут переймався їх брат, Іван де Вітт. Досить колоритна і неоднозначна фігура. Знавець мов, прийнятий в багатьох європейських країнах, на початку ХІХ століття, напередодні наполеонівських війн він фактично керував російською розвідкою в Європі. Життя його було наповнене пригодами. Після битви під Аустерліцем він вступає в армію Наполеона (!!!), встановлює тісні зв’язки з його оточенням, виконує вказівки французького уряду в Варшаві (і, звичайно, передає все в Росію). Перед вторгненням армії Наполеона він перепливає Німан і опиняється в армії Барклая де Толлі. Під час війни організовує козацькі з’єднання в Україні, на нього сиплеться дощ нагород.

По закінченні війни 1812 року він призначається командиром поселенської дивізії на півдні і продовжує займатись шпигунством – тепер проти «інакодумців» - графа  Воронцова в Одесі, декабристів, навіть проти Олександра Пушкіна. Дуже добрі стосунки з імператором Миколою І та Аракчеєвим. Впритул займається військовими поселеннями, особливо в наших місцях. Буваючи в Ольгополі, опікується поселенням «Новый Свет» («Новосветское», тепер Возсіятське). Недарма будинки в Возсіятському причілком на вулицю – щоб урядник у вікна стукав та роздавав наряди, але про це іншим разом. Проводив в військових поселеннях надзвичайно жорстку політику, відому під терміном «аракчеєвщина». Брав участь у російсько-турецькій війні 1828-1829років – і знову злива нагород, призначень, присвоєння звання. Але настає польське повстання 1831року, і, хоч він і приймає участь у придушенні повстання, як і все польське попадає в немилість, подає у відставку. Все своє майно заповідає небозі Софії (тепер не Наришкіній, а, за чоловіком Павлом Петровичем, Шуваловій). В документах Херсонської губернської  креслярської майстерні  за 1851 рік зберігається записка для межування земель в розмірі 12000десятин землі містечка Ольгопіль та села Софіївки.

Намалював я не досить симпатичну картину, але з приводу де Вітта є й інші думки. Моя знайома, архівіст і журналіст з Херсона Тетяна Тарасова зовсім іншої думки про Івана Осиповича, хар його з поз боку, доступ в Інтернеті є, можна ознайомитись, матеріал називається «Похороните меня на мысе Фиолент». Але й Шувалові не надто переймаються справами провінційних володінь – здебільшого вони проживають в Одесі, Криму, а пізніше взагалі виїздять за кордон. В опису земель за 1856 рік села все ще зберігаються за ними. Але пізніше змінюється ситуація в країні, скасовується кріпосне право, докорінно міняється картина власників землі. Історія стає начебто сухішою, більш статистичною, але не менш цікавою – зі своїми пригодами,драмами і подробицями. З’являються нові власники земель – Кірьякові, Гербелі, Юріцини, Тропіни, Дуриліни. І це – тема наших майбутніх розповідей.

  

В.Генчев, співробітник наукового відділу РЛП "Приїнгульський"

 


« повернутися до розділу «Історичні нариси»

Код для вставки на сайт

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій

Зареєструватись можна буде лише після того, як громада підключить на сайт систему електронної ідентифікації. Наразі очікуємо підключення до ID.gov.ua. Вибачте за тимчасові незручності

Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь