Про ринок землі, земельні відносини та шляхи їх розвитку.

Дата: 12.08.2020 10:35

Кількість переглядів: 1376

РЛП "Приїнгульський"

Про ринок землі, земельні відносини та шляхи їх розвитку.

Ми живемо в дуже складний час. Не беручи до уваги пандемію (хоча як можна не брати її до уваги?), нам всім «поталанило» жити в період історичних змін.  Люди старшого покоління пережили розвал СРСР – держави, якою  більшість – пишались, держави, що давала можливість безплатної освіти, медицини, охорони від тих же епідемій, що визнають навіть громадяни прибалтійських країн, які пояснюють відсутність великої кількості хворих в Білорусії збереженою системою СЕС та методів боротьби з епідеміями з часів Союзу. 

Останні роки теж не були «медом»: руйнація держави, штучне загострення протистояння між різними групами населення за етнічною, релігійною, мовною ознаками, радикалізація суспільства, зростання злочинності,  різке зубожіння основної маси населення, штучне виштовхування з країни економічно активної частини населення, руйнування системи охорони здоров’я та освіти, банківської системи, воєнні дії на сході, намагання по-новому сприймати історію – все це проходить крізь нас, залишаючи видимі і невидимі рани.

Але ми відволіклись від нашої теми. Нещодавно на шпальтах газети з’явився матеріал  про ринок землі, в контексті питання згадувались колишні великі землевласники-іноземці. Які ж є тенденції в земельних відносинах в нашій країні, зокрема й в історичному аспекті?

Давайте поглянемо, як зароджувалась система землеволодіння в Північному Причорномор’ї наприкінці 18 століття, коли тут почали заселятись землі осілим населенням. Ми знаємо, що відбулось декілька війн Росії з Туреччиною, внаслідок яких ці території ввійшли до складу Російської імперії. Причини воєн можна розглядати в декількох аспектах. З одного боку це прагнення імперії до розширення своїх кордонів. В світлі подій тогочасного світу це процес закономірний, адже в той самий час закріплювались на нових територіях такі колоніальні держави, як Велика Британія, Франція, інколи навіть «відбираючи» землі у захирілих на той час старих метрополій, таких, як Португалія та Іспанія.

Освоєння нових земель відбувалось і в межах молодих і «взірцево демократичних» держав, приміром, США, Канаді, а в кінці 19 століття і Австралії. В Північній Америці стара англійська аристократія, що захопила величезні земельні ділянки, запровадила плантаційне рабство (наддемократичний вивіз африканців, половина яких гинула на просторах Атлантики, навіть не діставшись нового континенту) з усіма атрибутами рабства стародавнього світу – ринками рабів, «фермами» для розведення рабів, заборона мати родини для них (читай « Хижину дяді Тома»).   Латифундистський  шлях притаманний і для країн Латинської Америки, де стара іспанська та португальська аристократія захопила та юридично оформила за собою величезні ділянки землі у 18-19 століттях. На північних територіях панівним став «фермерський» шлях, коли захоплювалась ділянка землі, така за розміром, що її могла обробити окрема родина. Але обидва шляхи передбачали захоплення територій у місцевих жителів  (згадаймо численні фільми про освоєння дикого заходу і відчайдушну нерівну боротьбу індіанців проти прибульців)

Отже, у 18 столітті землі, на яких ми з вами проживаємо, ввійшли до складу Російської імперії. Добре це чи погано? Давайте згадаємо, якою тут була обстановка в попередній період (і це другий бік). Вузька смуга вздовж Чорного моря належала кочівлям Ногайської орди, що була васалом Кримських татар, що своєю чергою були васалами Оттоманської Порти (Туреччини). Вони (ногайці) вели кочовий спосіб життя, випасаючи худобу, лише на березі Дністровської затоки, біля Акерману (сучасний Білгород-Дністровський) маючи осілі  житла (тут була «столиця» татар). Але основне заняття як ногайців, так і кримчаків – це людоловство та работоргівля, при чому в основному набіги здійснювались за рахунок саме українських земель. Це стримувало розвиток господарства, торгівлі, змушувало утримувати значні військові сили козацтва для здійснення прикордонної охорони. Дуже невелика частка населення в Подунавві старовіри-ліповани, що впродовж 17-18 століть переселились сюди з Росії (тоді – Московського царства), заснувавши ряд поселень, що існують дотепер (Вілково, Орловка  на Одесчині тощо). Одержавши дозвіл на поселення від Туреччини вони займались сільським господарством, торгівлею, рибальством.

Взагалі, слід зазначити, що заселення Дикого поля на початковому етапі носило характер «займанщини». Тобто, якщо людина оселялась в певній місцевості і могла освоїти в господарському відношенні дану ділянку землі, вона де-факто ставала її власником. Переважно цією ситуацією скористались українські селяни, що в межах як Речі Посполитої, так і Російської імперії були безземельними і рушили на пошуки нових земель.

Тому, з огляду на загрозу постійних набігів (так би мовити, внутрішня проблема) та намагаючись розширити свій (свої стосунки з Європою)вплив на Європу, розвивати торгівлю, імперія ставить собі за мету вихід до узбережжя Чорного моря, створення торговельних портів, військово-морських баз та досягнення вільного проходу крізь проливи до Середземного моря (а це вже зовнішні завдання) і розпочинаються означені війни зТуреччиною. Величезна імперія все-таки потребувала великої кількості людей як для завоювання даних територій, так і для їх господарського освоєння. Сюди було кинуто великі військові сили з центральних губерній та західного театру воєнних дій. До них приєдналась частина українського козацтва а також численні добровольці – греки, серби та чорногорці, болгари, які генетично ненавиділи  турок, своїх поневолювачів.

Так, під час російсько-турецької війни 1768-1774 років цариця Катерина ІІ видала указ із закликом до християн, уярмлених Османською імперією, закликаючи їх поступати на російську військову службу за винагороду. Вихідці з Егейського моря, македонці, серби, болгари відгукнулися на цей заклик. З них було сформовано «Грецьке Військо», близько восьми тисяч чоловік. Через 10 років вони вирішили не повертатись на батьківщину, а залишитись, тому вони звернулись до графа Орлова, під егідою якого вони воювали, з таким проханням, яке й було вдовільнене. Цим переселенцям виділили 1,2 млн. десятин землі (по 30 десятин на родину). Приблизно в той самий час турки утворили з болгар, молдаван, біглих козаків та старовірів-некрасівців два арнаутські полки (арнаути – православні піддані Туреччини, звідсіля  слово «арнаутка» - озима пшениця твердих сортів, що її брали з собою для приготування каші  в похідних умовах) для війни з Росією.

         Під час війни, зустрівшись з запорожцями, під впливом П.М.Скаржинського, перейшли на бік Росії та залишились у ній. (П.М. Скаржинський – наказний отаман Бузького козачого війська. До речі, він був одружений з Ульяною Булацель, представницею старшинського молдавського роду, що теж мав відношення до історії нашого краю). Вони так само одержали право оселитись на нових територіях та одержати ділянки землі для ведення господарства. Ці групи людей також одержали по 30 десятин землі на чоловіка, тобто кожна родина одержала в середньому по 100 десятин. Всього одержано на Надбужжі з умовою несення прикордонної служби 37407 десятині та  72000 десятин офіцери та старшина. Ці(Всі) поселенці мали ряд пільг та переваг: на 6-16 років звільнялись від податків, мали право переходити в стан купців, торгувати, навіть одержували від держави допомогу грошима, інколи – будівельними матеріалами. Ділянка не підлягала парцелюванню (подрібненню). Один представник господарства мав постійно виконувати прикордонну службу у складі війська. Теж саме стосувалось козаків. Так само з центральних та північних губерній залучались державні селяни, що їх приваблювали пільги та привілеї. Саме до таких належав і засновник роду Тропіних Міхей. З козаків та поселенних селян 1785 року  був утворений кінний Бузький козачій полк, що базувався у Соколах (майбутній Вознесенськ). Також в майбутньому  частину його перетворять на уланський полк та окремі його частини переселять до містечка, що одержить назву – НОВИЙ БУГ (про це дивись – А.Є.Кислий. Звіяні вітром історії. Н.Буг.,Вперед, 2015, 219стор. )

Це одна категорія землевласників. Попри свою національну строкатість – українці, росіяни, молдавани, болгари, греки, серби, вони мали спільні риси: господарство було невеликим, на одну родину, вони виконували військовий обов’язок та, з часом, ввійшли до складу станів, що сплачували податки.

Другою категорією були поміщики-землевласники. Вони (як і старшинський прошарок попередньої категорії) одержали можливість отримати в користування до 48 ділянок, або до 1440 десятин землі. Умовою було, щоб  на кожній ділянки було заселено своїм коштом щонайменш одну родину селянина на протязі трьох років. Правда, наприкінці 18 століття поміщикам збільшили цей термін до 10 років, а норма заселення зменшилась до однієї  родини на сто десятин, з тимчасового користування земля перейшла в приватну власність. Крім цього, поміщики одержали право безмитної торгівлі товарами, на які існував великий попит. Дозволялось винокуріння, за умови насадження власником великих ділянок землі лісами (може і в цьому теж криється велика кількість лісонасаджень на землях Кірьякова, а не тільки в його «екологічній свідомості»? хоча і це напевне мало місце).  Вона, ця категорія, досить строката.  

 Великими землевласниками, в тому числі й з царського оточення (в наших умовах це І.О. де Вітт, що тільки в Ольгопольскому повіті одержав більше 5000 десятин землі між Громоклеєю та Інгулом; не менші за обсягом ділянки, в різних частинах Херсонської губернії одержала родина Кірьякових (основний массив землі в районі Ковалівки та Ташино, неподалік сучасної Березанки); достатньо великими були землеволодіння Булацелів, Баратових, що мали ділянки земель окрім Поїнгулля на території сучасних Харківської та Полтавської областей, та до речі, знаходяться в списках дворян саме там.

Землевласниками «середньої руки» була більшість поміщиків. Так, за нашими даними, по річках Інгула та Громоклеї (звичайно, всіх ми не можемо перерахувати, тільки те, що стосується нас), по дачах (виділеннях) по Інгулу ми за 1806 рік бачимо:

 187 пустошь Волчья прапорщика Волкова, отобрана в казну 5800 200 781 марта 23
188 порозжая казенная 5800 200
189 деревня Антоновка капитанов Ильи и Ивана Григорьевых детей Булацелевых 74душ. М.п. 100дес. 780 генв.15 и июня 2
190 порозжая казенная 22000 500
191 пустошь Михайловская майора /Ивана/ Михайловича  100дес. 781 дек. 7
192 пустошь Сагайдак генерал майора и кавалера Ивана Львова сына Чернышева  600дес.  779 сент.19
193 деревня Сагайдачек порутчика Степана Андреева сына Дебрациния 9душ,  12(???)100дес.  777 марта 27
194 деревня Овсяникова майора Тимофея Афанасьева сына Авсяникова 71 душ, м.п 300дес. 778 марта 30
195 деревня Баратовка, она ж и Ульяновка коллежского советника жены Елисаветы Шкларевичевой 102душ, мп 64  400дес. 778 апр. 30
780 генв.15 и июня 2го
196 слобода Ановка-Аникеевка майорши княгини Анны Сергеевой дочери Баратовой 73 душ, м.п62 100дес 780 генв.15 и июня 2 го, де м.п. - -мужеска пола;дес. – площа в десятинах.
 

Про Антонівку ми вже згадували, тодішня Антонівка – південна частина сучасної Баратівки, ізлучина Інгула в ті часи не була заселена (див. карту Російської імперії 1863 року).

Таким чином, на первісному етапі утворення системи землеволодіння ми бачимо декілька категорій землевласників.

Державні селяни, особисто вільні, що переселились сюди з центральних російських губерній, українські козаки-займанці, солдати-іноземці, в основному вихідці з Балканського півострова а також молдавани, що воювали проти Туреччини вони були власниками 30-100 десятин землі.

Представники дворян, козацької старшини та привілейована частина арнаутів одержали середні та значні земельні ділянки. Розмір ділянок прямо залежав від статків, особистого знайомства з фаворитами Орловим, Потьомкіним, іншими представниками «сильних мира». Оскільки юридично земля була «безхозною» бо попередні власники втратили право на неї, то земля закріплювалась шляхом роздачі за вислугу на користь держави – звідсіля термін «дачі земель», це носило суб’єктивний характер та залежало від вищезгаданих факторів (як і тепер, коли навіть закони приймаються під конкретну особу або групу осіб – «закон Коломойського», про розмитнення авто, особливо про ринок землі – на користь іноземних компаній та навіть на вимоги з-за кордону) .

       Середина та друга половина 19 століття.

Якою ж була картина приватного землеволодіння в Поїнгуллі? Практично нічого не змінилось до скасування кріпосного права. Помінялись деякі землевласники. Як і раніше, найбільшим землеволодінням було І.О.де Вітта, але воно в тридцяті роки перейшло в спадщину до його небоги,Софії Наришкіної, в заміжжі Шувалової, що зовсім не цікавилась своїм маєтком. Всі землі Баратових переходять до Гербелів, сусідів по їх полтавським маєткам, дворян німецького походження. Ми дещо з цього приводу вже розповідали. Серед нових власників слід зазначити Ростислава Кудрявцева (Ульянівка), майора; полковника Морінц (сучасні Володимирівка та Марінцево),  капітана Карачона (саме так), пізніше Карачун. В словнику Даля в перекладі з тюркських мов означає «довга ніч»;свято «карачон» досі відзначають в Угорщині. Слов’янське «карачун» означає теж саме, тобто пережити страшну довгу зимову ніч у хурделицю в полі. Автор натрапив також на інтерпретацію «чорний жеребець», навіть населений пункт з такою назвою є в Середній Азії. В Кривому Розі є водосховище Карачуни біля села (тепер передмістя) Юр’ївки. Більш за все, теж у минулому власність родини. Скоріш за все засновник роду мав тюркські корені, тим більше, що в топоніміці краю також зустрічаються відлуння татарського панування (наприклад,балка Каламурзова – від тюркського Кара мурза – Чорний мурза. Особливості транскрипції в слов’янських та грецької мов – заміна твердого «р» на м’який «л»: трандафіра (шипшина) – трандафіл, болгарське прізвище Калаянов від грецького Кала Ян, що вийшло з турецького – Кара Ян: Чорний Ян.

Загальна таблиця землеволодінь на 1850 рік виглядає так:

Наступний  часовий репер, доступний нам в архівних документах -1856 рік. Дані  наступної таблиці тим більш цікаві, що до певної міри характеризують соціально-економічний стан населених пунктів. До того ж ми бачимо, що пустош Сагайдак, перейшовши від Чернишева, жвавішає, утворюються населені пункти, причому для тих часів достатньо масштабні.

Ці дві таблиці – витяг з книги «Пивовар А. В. Поселение Херсонской губернии по уездными алфавитами 1856 года». Киев, 2009.

Ці сухі цифри досить красномовні. З одного боку – незупинне зростання населення, розвиток, вірогідно, інфраструктури, покладання на певні населені пункти адміністративних функцій, розташування на шляхах сполучення (згадаймо повідомлення про поштові станції на сторінках газети). Іще цікавий факт. Перенесення церкви Різдва Пресвятої Богородиці з Баратовки в Ульянівку теж свідчить про те, що нові господарі (лютерани за віросповіданням) вже не так піклуються про православний храм.

Змінювалась ситуація на ринку землі. Значно збільшилась кількість іноземців-колоністів – в основному німці, хоча були чехи, шведи. Ми про них не згадували, оскільки на Інгулі та в нашому районі таких було дуже мало. Утворюються єврейські колонії. 1861 року скасоване кріпосне право. Розвиваються капіталістичні відносини. Тут слід зробити зауваження. З усією повагою до різноманітних економічних теорій, від Томаса Мора аж до лібертаріанства, ніхто не зміг точніше зрозуміти та пояснити сутність економічних стосунків, розвиток виробничих відносин як Маркс з Енгельсом («Капітал») та Ленін («Розвиток капіталізму в Росії») (ніякої ідеології, суто економіка).  Утворюється справжній ринок землі. Але ринок саме капіталістичний, з усіма його «принадами» у вигляді жорсткої конкуренції, відсутності соціального захисту, правом сильного, відкатами в державні органи тощо. Частина селян, що одержали ділянки землі, не користуються нею, а їдуть у міста або стають найманими сільгоспробітниками як на постійній, так і на сезонній основі. Взагалі, з’являється нова категорія селян – «бывшие помещичьи крестьяне». Але зі скасуванням кріпацтва не було усунено общинний уклад життя селян, який з одного боку згуртовував їх, створюючи своєрідну «подушку безпеки», з іншого – заважав розвитку капіталістичних відносин на селі. Але все ж-таки, селяни знаходили вихід, фіктивно скуповуючи ділянки у більш невдалих односельців, навить у заможних, але недуже вдатних до ведення господарства дворян. Саме на збереження цієї риси вказано у вищезазначеній праці Леніна, як про головну причину загострення економічних протиріч та, як наслідок, вибуху революції 1905 року. З'являються саме товариства колишіх поміщицьких селян, вони так і виступають у юридичних документах – це селянські общини. Поряд з ними з’являються окремі, достатньо заможні селяни, що купляють або орендують ділянки як селян, так і великих землевласників. Власне кажучи, в сьогоденні ми можемо в деяких випадках спостерігати ті самі явища. З одного боку, в дев’яності роки дехто з наближених до влади сучасників одержали ділянки землі до 50 га строком до 50 років, в ті ж самі роки геть люмпенізовані, маргінальні селяни за безцінь, шляхом «дарування», або «передавання  в спадщину» позбулись своїх паїв, не дочекавшись ринку землі. Але то поодинокі випадки. Основна маса сучасних селян, як і тоді з землею не розпрощалась, а самостійно обробляє її, або здає в оренду, а тим часом шукає додаткових джерел для існування: «відходить» на заробітки постійно або на сезон, виїздить на постійне проживання в міста, займається певним промислом, якщо для цього існують умови або традиції. Врешті решт це залежить від особистої ініціативи кожного.

З’являється ще одна категорія землевласників. Великі купці починають вкладати кошти в земельні ділянки. До того ж засновують на цих землях господарства «по-новому», з застосуванням у виробництві сучасних (для того часу, звичайно) технологій та знарядь праці. Виробництво сільгосппродукції в основному на продаж, тобто ринкове. Зернове господарство орієнтоване на експорт. Це завдяки розвитку інфраструктури в загальнодержавному масштабі. Будівництво залізниць, що дозволяли дістатись до морських портів з степового краю, побудова станції в Новому Бузі, порт в Миколаєві та удосконалення Одеського – все це сприяло розвитку зернового господарства. Поряд з ним зростало і товарне тваринництво, в основному м’ясного напрямку. Переважає… вівчарство. Це внаслідок  природних умов та традицій в деяких родинах, наприклад Тропіних та Дуриліних.

Що стосується херсонського купця першої гільдії Тевеля Ліберовича Фельдзера, про якого згадують як великого землевласника, то в анотації Херсонського архіву про громадян міста написано таке:  

 «Тевель Либерович Фельдзер, был одним из крупнейших арендаторов в еврейских земледельческих колониях Херсонской губернии, гласным Херсонского губернского земского собрания (1875—1892) и почётным блюстителем херсонских казённых еврейских училищ 1-го разряда.»  Перші ж єврейські колонії у нас з’являються після 1841 року.  Т.Л.Фельдзер значиться в списках гласних Херсонської губернської думи від купців м. Херсон за 1866 рік. В Одеському архіві, в описі фондів Земельного банку (фонд 249, опис1) є опис справи 205, що значиться як така, що зникла:

 Тобто, тут він значится уже як землевласник, але в нашій місцевості лише сел Миролюбівка та Любовічевка (сучасна Кіровоградчина), і ці події стались в другій половині 19 ст.. До речі, в зібранні цегли в місті Санкт-Петербург є  декілька зразків цегли з тавром Л.Фельдзер з заводу, що належав одеському купцю І-ої гільдії Леонтію Тевелевічу Фельдзеру. Завод існував з 1882 року до середини 1910-х років та постачав свою продукцію в основному на Південно-Західну залізницю.

Саме поєднання таких факторів – поява ринку землі, розвиток товарного сільськогосподарського виробництва, близькість залізничної станції, що слугувала як зерновим «хабом», так і біржею найманої робочої сили, сприяло господарському розвиткові краю. В громадському житті з’являються нові риси. Я маю на увазі меценатство. Родини великих землевласників (і не тільки) виділяють чималі кошти на задоволення духовних потреб людей. Будуються храми, навчальні заклади, удосконалюється інфраструктура. З розвитком земств удосконалюється медичне обслуговування населення.

Навіть утворюється Земельний банк – найбільш характерний атрибут ринку землі (дивись вище приклад з Фельдзером). Звернемо погляд на характеристику земельних дач № 63 та 64 (ресурс обласної бібліотеки ім  Чижевського, міста Кропівницького:

 Кардинально змінюються власники землі. Найбільш знаковою подією в нашій місцевості стає продаж землі Софією Шуваловою, що виїздіть за кордон.  Землі придбаває катеринославський купець першої гільдії Ісидор Дурилін. Причому це не єдине придбання його в 60-ті роки. Він  купляє масив землі в селі Дудчани, що на Херсонщині, на правому березі Дніпра, засновує залізоробний завод у Житомирі. Родина Дуріліних, особливо після смерті Пелагеї, дружини Ісідора, відзначається благодійністю. Багато про це повідомляв краєзнавець Володимир Швець. Від себе додамо, що на їх кошт у Житомирі було побудовано роддом, в Дудчанах – храм Александра Невского (син Олександр), в нашій місцевості – відомий на всю Україну Святомихайлівський храм зусиллями Михайла та Андрія. І лише Василь, збанкрутувавши, за безцінь продає свою долю землевласнику-німцю Куну. Михайло до кінця життя, крім цього, опікувався в’язнями на Житомирщині (очолював попечительський комитет). До речи. Незважаючи на свою благодійність, стосунки між селянами-орендарями та Дуриліними не завжди були райдужними. Так, в архіві Пелагеївського монастиря зберігається ксерокопія краєзнавчого дослідження школярів періоду 80-х років ХХст, де старожили села Дудчани згадують, що під час революції 1905 року селяни неодноразово «пускали півня» в маєтку Дуриліна. Мабуть було зо що...

 Своєю чергою, виконуючи заповіт батька, Андрій з братом Михаїлом в 90-ті роки ХІХст.  розпродують землю для будівництва храму в Пелагеївці.

Андрій Дурилін. Фото 1895 року. Скан з книги Георгія Мокрицького «Танго з минулим», Мокрицький, Георгій Житомир, Видавництво "Волинь", 2014, 416с , стор. 104.

Взагалі, значна частина земель змінює власників. Нащадки Кірьякових продають свої землі нащадкам херсонського купця Степана Тропіна (про це ми теж уже писали). Звернемось до документа, аби не бути голослівними:

 "Список  населенных мест Херсонской губернии", изданній Губернским статистическим комитетом в г. Херсон в 1896 г.

4 стан - волости: Владимировская, Калужская, Николаевская Вторая и Ново-Бугская и еврейские колонии: Ново-Полтавка и Романовка. Становая квартира в м. Новом-Буге.

• Ново-Бугская (волось)

Площадь 392,6 квадратных верст. Дворов 2170. Жителей обоего пола 14505. Стан 4. Земский участок 5. Адрес волостного правления - почтовое отделение Новый Буг Херсонскаго уезда.

Православные церкви в волости были в м. Новый Буг (три). Православный молитвенный дом в волости был в м. Новый Буг. Еврейский молитвенный дом в волости был в м. Новый Буг. Римско-католический молитвенный дом в волости был в нем. кол. Клейнендорф.

Волостной центр - м. Новый Буг - пруды, Колодцы и балка Куцая, дворов 1446, жителей 10157 (5148 муж., 5009 жен.), волостное правление, 3 православные церкви, православный молитвенный дом, еврейский молитвенный дом, квартира станового пристава, пчтово-телеграфное отделение и при нем сберегательная касса, ст. ж. д. в 5 верстах, земская почтовая станция, земская лечебница, врач и 2 фельдшера, аптека, аптекарский магазин, ветеринарный фельдшер, учительская семинария уч. 85 чел., двухклассное уч., уч. 175 (163 м., 12 д.), одноклассная школа при учительской семинарии уч. 45 (41 м., 4 д.), 3 церковно-приходские школы уч. 208 (174 м., 34 д.), метеорологическая станция, агентство страхового общества, паровая мукомольная мельница, 2 заведения шип. вод, 6 складов мешков, лесной склад, склад земледельческих орудий, 33 хлебных амбара, 2 оптовых склада вина и спирта, 44 лавки, 3 винных лавки, 4 пивных лавки, 3 корчмы, 2 ренских погреба, 2 ведерные лавки, винный погреб, 4 ярмарки, базары раз в неделю, уездный город в 120 верстах, станция ж.д. Новый Буг в 5 верстах. Пароходная пристань Николаев в 90 верстах.

Авдотьевка х. (Терноватый, Шефера), Александровка хх. (тов-ва крестьян: Гарбуза, Сидоренка, Стеценка и др.), Анастасьевка Первая д. (Настасьевка, Стекловских), Анастасьевка Вторая д. (Настасьевка, Мазаракия), Атреса х., Атреса Як. х., Варваровка пос. (Ивановка, Юнаковка, тов-ва крестьян: Щербака, Лебедика др.), Васильевка д., Демьяненка х., Добровольскаго х. (Гуссера), Дрентелев пос. (Висунская каз.обр. ст., уч. 2), Дедовец х. (Варваровка), Еленовка д., Еленовка х. (Пискорских), Кабузана х., Карабуты эк., Клейнендорф нем. кол., Клинки х. (Артеса П.), Ново-Березовский пос. (Ново-Бугская каз. обр. ст. № 2, уч. 2), Ново-Константиновский пос. (Ново-Бугская каз. обр. ст. 3 №1), Ново- Юрьевский пос. (Ново-Бугская каз. обр. ст. №2, уч. 1), Новый Буг м., Опыт д., Опыт эк. (Буксгевдена), Петровка хх. (тов-ва крестьян: Дрибницы, Неумываки, Стеценка и Сидоренка), Пешкова эк., Прохоровича х. (бывший Стекловских), Розановка д., Розановская эк. (Буксгевдена), Роопа пос. (Висунская каз.обр. ст., уч. 3), Семеновка д. (Добровольских), Семеновская эк. (Добровольскаго), Симоновский пос. (1/10 при м. Новый Буг), Скобелевский пос. (Висунская каз.обр. ст., уч. 4), Тропина х. (бывший Кирьякова, Теренина, Гончарова), Фельдмана х., Чернышевка д., Шнайдера х. (бывший Кабузана), Юдина х. (бывший Стекловских).

Щодо населених пунктів, що належали до Ольгопольського, Привольнянського, Ніколаєвського Второго  та Антонівського повітів, можна навести такі дані (подано мовою оригіналу):

Дані взято з  "Список  населенных мест Херсонской губернии", изданній Губернским статистическим комитетом в г. Херсон в 1896 г.

Скорочення:

Вол.пр. – волостное правление

Д. – деревня

Земс.почт.ст. – земская почтовая станция

Земск.шк. – земская школа

Каз.обр.ст. – казенно-оброчная статья

Х. – хутор

Эк. – экономия (сучасне бригада)

Тобто ми бачимо, розмір земельних ділянок в основному середній, великих землевласників можна, як то кажуть, перерахувати на пальцях. Зберігається і державне землеволодіння (так звані казенно-оброчні статті). В основному це колишні військові поселення, де селяни виступали в ролі найманих робітників, тобто, щось подібне до колишніх радгоспів. Це не свідчить про економічну скруту селян. В матеріалі про розвиток освіти на цей період за щоденниками Н. Романовського видно, що, до прикладу, жителі Новоюр’ївки та Березівки мали можливість навіть своїм коштом утримувати школі. 

Але основними виробниками товарної продукції являються великі землевласники, що мають можливість застосовувати більш сучасні прийоми роботи, дорогий реманент. В той же час дрібні сільгоспвиробники об’єднуються в «товариства» як для спільної обробки землі, так і для реалізації продукції, навіть первинної її обробки. Саме в ті часи кооперативний рух набирає сили по всій Європі, не є виключенням і тогочасна Росія. І саме земельний банк виступає інструментом кредитування селянських господарств, використовуючи механізм застави землі. Відповідно, така банківська установа не повинна мати в своєму складі іноземний капітал з одного боку і для дотримання соціальних гарантій контрольний пакет акцій в ній має належати державі.

Європа взагалі вибрала «фермерський» шлях розвитку в сільському господарстві. Саме невеликі господарства там диктують моду в виробництві продуктів харчування. Звичайно, для цього повинен бути утворений ринок землі, але цивілізований, з соціальним захистом виробника, сприянням розвитку інфраструктури, всебічною фінансовою підтримкою з боку держави, аж до протекціонізму. І, на мою думку, тільки за умови заборони продажу землі іноземцям. Оренда, інвестиційні відносини (за умови створення державою відповідного клімату), дотримання національного законодавства, соціальних норм та заборона використання неекологічних методів і прийомів експлуатації природних ресурсів – ось засади розвитку ринкових відносин та участі в них іноземців. Допоки  ми цього не бачимо, держава навіть іде в протилежному напрямку.

В.Генчев, співробітник наукового відділу РЛП "Приїнгульський"

« повернутися до розділу «Історичні нариси»